Через деякий час було нав’язано контакти з особами, до яких оунівці мали “поручаючі листи”. Це були люди, що співпрацювали з Організацією ще до німецької окупації – одним із них був професор А. Рябишенко. Наступними завданнями для проводу стали налагодження зв’язкової мережі між окремими частинами Південної групи з іншими групами, а також з Головним Проводом. Такий зв’язок на першому етапі підтримувався за допомогою членів групи – велосипедистів. Водночас з мережею зв’язку було зорганізовано групи Служби Безпеки (СБ) та охоронний відділ Крайового проводу.

Як свідчать донесення першого німецького польового коменданта міста – полковника фон Альберті – на адресу командування 444-ої охоронної дивізії від 25 вересня 1941 року (тобто саме за місяць після окупації міста), “обласне керівництво… було створене до отримання розпорядження з гори”. Тут таки зазначалося, що “на міську поліцію ще не можна покластися” [5]. Згідно з тим, що німецьку поліцію не можна покластися, одним із головних завдань Похідних груп було утворення органів місцевого управління міліції, випереджаючи німецьку цивільну адміністрацію, і в такий спосіб ставлячи німців перед фактом, що здійснився [6].

Як відбувався процес організації адміністративних органів у Дніпропетровську? Професор Л. Шанковський зазначає, що їх “спонтанно організували місцеві українці”, а їм на допомогу був призначений Крайовим проводом обласний провідник ОУН Василь Регей (Кіт) [7]… На той час німцями вже було заарештоване у Львові Державне Правління на чолі з прем’єр-міністром Ярославом Стецьком, перебував під арештом у концтаборі Степан Бандера і багато інших провідних діячів ОУН-Р. Акт 30 червня 1941 року про відновлення Української Держави якраз став тим “лакмусовим папірцем”, що дозволив остаточно з’ясувати наміри німців щодо майбутнього України. Перебіг тих подій дозволить Я. Стецькові через 25 років резюмувати: “Суттєве і останеться назавжди: Німеччина виповіла нам, а не ми їй, війну…”

17 липня 1941 року декретом Гітлера Галичина перейшла під юрисдикцію “генерал-губернаторства” (тобто приєднувалася до окупованої Польщі). У серпні того ж року на східних українських землях було створено “райхскомісаріят Україна” на чолі з намісником Е. Кохом. Частину півдня, разом із Одесою, німці віддали Румунії, а Закарпаття залишилося під окупацією угорців. Таким чином, вся Україна була покраяна між різними окупантами – не йшлося навіть про химерну автономію.

Призначений після арешту Бандери провідником ОУН-Р Микола Лебедь, виконуючи наказ проводу, видає 12 липня 1941 року інструкцію про перехід ОУН на підпільний стан [9]. Але допоки в прифронтовій зоні цивільна німецька адміністрація та СД не встигли перебрати владу у військових комендантів, доти українські націоналісти могли так чи інакше опановувати всі ланки леґального суспільного життя, не афішуючи своєї належности до ОУН (або до іншої політичної організації).

В. Косик зазначає: “Окуповані території Сходу було поділено на дві основні зони: військова зона, що сама поділялася на три зони – зони боїв, зона воюючої армії, зона військ (тилова) – і зона політичної адміністрації… Коли фронт і зона бойових дій достатньо віддалялись, зона тилу передавалася цивільній адміністрації” [10]. Саме в цей відтинок часу – між боями на ближніх територіях і вступом німецьких комісарів – діяли націоналісти, встановлюючи органи управління.

Отже, у перших числах вересня 1941 року в приміщенні колишнього обласного виконавчого комітету по вулиці Комсомольській  відбулася нарада місцевої національної інтеліґенції, ініційована професором Дніпропетровського Транспортного інституту П. Олійниченком і Крайовим провідником ОУН З. Матлою. На ній були присутні близько 20 чоловік, головував сам Олійниченко, серед запрошених були колишній співробітник академіка Яворницького П. Козар, викладачі М. Алексєєв, І Марченко, А. Пацаль, старий педагог І. Сокіл та інші. З півгодинною промовою виступив член Похідної групи, обласний провідник Василь Регей. Докладніше про це зібрання розповів під час допитів у НКҐБ у кінці 1943 року один з тих, хто був на ньому присутній – І. Сокіл.

“На это совещание я был приглашен одним бывшим работником транспортного института по фамилии Марщенко (правильно «Марченко» – авт.), до этого я его не знал, а так же не знал и он меня. Марщенко пришел ко мне на квартиру и сказал: «Сегодня вы должны явиться в помещение б/исполнительного комитета обласного…, где будет избрана городская и областная управа…» Всех присутсвующих не назову. Но мне было известно, что на этом совещании были профессора, доценты, педагоги… На этом совещании выступил представитель из Галиции. Больше из присутствующих не выступил никто… Совещание длилось часа полтора… После окончания выступления председатель областной управы велел написать всем присутствующим заявления о том, кто где желает работать при управе… Все заявления поступали к председателю областной управы Олийниченко, который накладывал визы, удовлетворяя просьбы просителей… Докладчик, приехавший из Галиции, … говорил, что глава националистического Украинского государства Бандера немцами арестован, сейчас создалось новое правительство, которое работает подпольно, и что сейчас нужно вести борьбу одинаковую как с большевиками, так и с немцами» [11]. [На цю нараду я був запрошений