Дослідник І. Білас, ґрунтуючись на архівних документах, дійшов висновку, що один із провідників Криворіжжя М. Захаржевський (Олесь) був залишений в окупованому місті НКВД з метою “увійти в довір’я до нової влади, а якщо цією владою стануть українські націоналісти, то тісно пов’язатись із ОУН та проводити розкладницьку роботу” [80]. Інформатори та “зафронтові аґенти” НКВД допомогли відносно швидко ліквідувати оунівську мережу в Дніпропетровській області. “Замаскованим енкаведистом” на службі в українській поліції при СД в Кривому Розі, називає Л. Шанковський слідчого Пастернака, який був відомий як найстрашніший кат націоналістів [81].

Конспіративні квартири крім дому №13 по вулиці К. Лібкнехта розташовувалися наступним чином. Крайовий провід – вул. Комсомольська, 35 (кілька квартир); на розі вулиць Комсомольської і Короленка; по вулиці Лєніна і проспекту Пушкіна. Одну таку квартиру по вулиці Польовій, 14 утримувала вихователька дитячого садка, яку називали “тьотя Мотя”. В Кам’янському конспіративна квартира окружного проводу знаходилася по проспекту Пєліна, 20-4, утримувала її Людмила Шмагло. Друкарні було зорганізовано на квартирах підпільників П. Дворніка (Діївка-2, вулиця Луначарського) – з травня 1942 року; по 7-й Переможній, 26 у Ю. Харченка в Нижньо-Дніпровську та інших місцях [82].

Дискусійним у західних дослідників стало питання визначення основної соціяльної групи, на яку спиралося підпілля. Джон Армстронґ, американський історик, автор роботи “Український націоналізм” уважає, що пролетаріят в Україні ще від часів царату так і лишився зрусифікованим і, відповідно, не брав участи в українській діяльности. Натомість Л. Шанковський заперечує, що український пролетаріят (промисловий), сформований під час “колективізації” та “індустріялізації”, став головною підпорою ОУН на Сході.

Щодо інтеліґенції, то в підпільному звіті її оцінено так: “Свідомішу, ідейну й кращу частину вивезли большевики за націоналізм і СВУ. Яка лишилася, за малим винятком, пасивна і зневірена, і до якоїсь національної роботи не має зараз бажання. Є ідейні одиниці, одначе дуже мало” [83]. Це писалося про Умань, але в Дніпропетровській області ситуація була подібною. Все ж таки й тут існував той вищеозначений “малий виняток”. Так господарем конспіративної квартири по вулиці К. Лібкнехта, 13/13, в якій проживав у 1942-1943 роках провідник Леміш, був талановитий художник Тарас Максименко, а відвідували її професор Б. Андрієвський, директор театру П. Голобородько, педагог М. Алексєєв та інші [84]. Активно допомагали оунівському підпіллю професори А. Рябишенко і П. Олійниченко, членами Організації  були інженер С. Шерстюк і поет М. Пронченко, симпатиками її вважали себе інженер Олекса Самійленко, ректор Університету Іван Розгін. Але найбільшу надію покладалося на село. Навіть в інструкціях по роботі в місті радилося орієнтуватися на вихідців з сіл та їх дітей, бо вони вважалися вигнаними з рідних осель через політичні причини. Надто відзначалися вчителі: “Серед них негідників немає” [85].

Цікаво дослідити співвідношення місцевих націоналістів-учасників ОУН до прибулих із Заходу. Помітно те, що всю оргроботу серед українського місцевого населення виконували переважно східняки через непідготовленість до пори галичан до агітаційної роботи в місцевих умовах. Крайовий і обласний проводи очолювалися на три чверті галичанами, а окружні та районові – місцевими націоналістами.

Аналізуючи наведені дані, можна дійти висновку, що за період від вересня 1941 до зими 1943-44 років в Дніпропетровській області була розгалужена мережа ОУН у своїх низових ланках, чітко працював Південний крайовий провід, був налагоджений зв’язок між усіма підрозділами Організації на всіх її щаблях, була проведена робота по охопленню організаційним впливом адміністративних установ всіх рівнів (українських) преси й поліції. Аналіз матеріялів преси Кривого Рогу і Нікополя перших місяців окупації дозволяє ствердити, що робота місцевої української влади була значною мірою обумовлена настановами проводу ОУН-Р на проведення поступової державотворчої політики на основі Акту 30 червня 1941 року. Широко в період окупації оунівці використовували агітацію своїх дітей, протинімецьку і протисовєцьку пропаганду. Для друкування таких матеріялів Організація мала не тільки друкарські машинки, але й кустарні типографії. Для зберігання цих матеріялів і проведення підпільних нарад, зборів, зустрічей зв’язкових по області була створена мережа конспіративних квартир. Чітка структура побудови ОУН зазначається навіть у документах НКВД.

Мінливі обставини військового часу примушували керівництво революційної ОУН до перегляду тактики боротьби за Незалежність, що відбивалось у відповідних документах Організації періоду військових дій між Німеччиною та СССР. Уже в квітні 1942 року на Другій Конференції ОУН-Р було проаналізовано перспективи Організації на майбутнє з урахуванням “різних можливостей закінчення війни”. Наголошувалося на “творенні і розбудові власних революційно-політичних і військових сил”, на “ні від кого не залежній всеукраїнській політиці революційної боротьби”, на “створенні широкого фронту боротьби поневолених народів Сходу й Заходу Европи”, що протиставлений “московсько-большевицькій міжнародній концепції інтернаціоналу й німецькій концепції так званої “Нової Европи” – на засаді перебудови Европи” на ґрунті вільних національних держав під гаслами “Свобода народам! Свобода людині!” Було зазначено, що голвним фронтом боротьби залишається протимосковський фронт, але “пропаганда мусить вестись одночасно проти всіх окупантів України”.

Конференція допомогла відпрацюванню підходів до поширення і поглиблення ідей ОУН на сході України. Визнавалася важливість відкинення “партизанщини”, щоб вона не заважала оформленню енерґії людей у “широкий всенародний рух”. Знання рішень Другої Конференції дозволяє