зрозуміти політичну лінію ОУН на сході за рік наперед. Отже, “революційно-політична робота” скеровувалася на організування активу, творення сітки, політичну активізацію жителів, виховання молоді, долучення до роботи жіноцтва, “прищеплення народові віри у власні сили й перемогу”, поглиблення та поєднання творчих сил сходу і заходу України, агітацію й пропаганду, охоплення своїм впливом усіх форм громадського життя. Конференція намітила підготувати пропагадивний матеріял, пристосований до специфіки східних земель. Лейтмотивом Конференції можна вважати таку сентенцію: “Вороже наставляючи народ до всякого окупанта-загарбника, ми поборюємо всякі ледачі сподівання на чужу допомогу й ласку й виховуємо всенародне прагнення вибороти самостійність і соборність України” [86]. Рішення, прийняті на Другій Конференції, обумовили активізацію роботи південного крайового проводу ОУН-Р по розширенню організаційної мережі, зокрема на Дніпропетровщині, де розгортається широка агітаційна протинімецька діяльність.
Досвід роботи на східних землях указав на необхідність перегляду деяких програмових положень, ревізії цілого комплексу питань організаційної тактики. Видатний український політолог І. Лисяк-Рудницький відзначав, що особливо наполягали на цьому націоналісти, що їм довелося бути підпільниками в Наддніпрянщині. Вислідом широкої ідейної дискусії стали зміни в традиційній націоналістичній доктрині, винесеній на 3-й Надзвичайний великий Збір бандерівської ОУН (вона тоді вже змінила назву “ОУН-Революційна” на “ОУН самостійників-державників”), основними з яких були:
“1)відречення від обов’язкового “ідеалізму” та допущення філософсько-світоглядного плюралізму як у визвольному русі, так і в майбутній Українській державі;
2)відмова від расизму й етнічної виключности та визнання засади рівноправности всіх громадян України, без уваги на етнічне походження;
3)висунення досить детальної соціяльно-економічної програми…” [87]
Аналіз рішень і постанов цих конференцій і зборів нам потрібний для усвідомлення ідеологічного поступу проводу ОУН у питаннях політики як по Україні в цілому, так і окремих її реґіонах, зокрема на півдні.
Як зазначає відомий історик О. Субтельний, “уже в перші дні німецької окупації України конфлікт між інтересами інтегральних націоналістів і німців вийшов на перший плян” [88]. Причина загострення стосунків із німцями полягала в проголошенні без узгодження з німецькими властям Незалежності України у Львові 30 червня 1941 року. На той час в Україну вже прибули спеціяльні загони поліції, створені за три тижні перед початком війни з Совєцьким Союзом, які називалися “айнзацгрупи”. Кожна з айнзацгруп поділялася на 4-5 “айнзац”, або інакше “зондеркоманд” і нараховувала від 500 до 1000 чоловік складу. Їхнє завдання полягало в тому, щоб гарантувати “політичну безпеку” в зоні бойових дій та зоні тилу. Ця “безпека” полягала в ліквідації євреїв, комуністичних діячів, партизанів, різних аґентів та інших небажаних для німецької влади елементів. Підлягали ці загони відомству Г. Гіммлера – СС. Для діяльности в Україні створено дві таких групи: під літерою “Ц” (північ і центр) і під літерою “Д” (південь) [89]. Досить швидко в поле зору цих груп потрапляють націоналісти. 25 листопада 1941 року командуванням був виданий наказ для зовнішніх постів айнзацкоманди “Ц-5”, поліції безпеки та СД (в тому числі Дніпропетровська) про заарештування і знищення “всіх активістів руху Бандери як грабіжників” після ґрунтовного допиту [90].
Але ще до цього розпорядження по всій Україні прокотилася широка хвиля арештів “бандерівців”. Ще 23 червня представник ОУН-Р у Берліні передав німецькому урядові Меморандум від 15 червня 1941 року й резолюції Другого великого Збору ОУН, які канцелярією були розіслані в копіях до верховного командування вермахту, райхсфюрера СС Гіммлера і в відомство А. Розенберґа, а наступного дня один примірник Меморандуму ОУН-Р передала міністру закордонних справ Й. Рібентропу. Вже 1 липня високий представник міністерства Ґроскопф підготував для міністра резюме з негативними висновками, звернувши увагу на попереджувальний тон документа [91].
А після проголошення Акту 30 червня, вже на третій день (2 липня) начальник поліції безпеки повідомляє уряд Райху про “дальші заходи проти групи Бандери й особливо проти самого Бандери”. 3 липня відбувається розмова представників німецької влади з членами Українського Національного Комітету і С. Бандерою, на якій німецька сторона наголошує на тому, що всі питання подальшого українського політичного існування вирішуватимуться особисто Гітлером. Бандера брав участь у цій розмові, вже перебуваючи під домашнім арештом. У той саме день, 3 липня, начальник поліції зазначає в своєму донесенні “широку активність стосовно поширення листівок” групою Бандери, в одній із яких говориться, “що український визвольний рух, колись придушуваний польською поліцією, тепер зазнає цього від німецької поліції”, але в наступному донесенні від 4 липня зауважено, що оунівцями ще пропонується “ухилитися від вживання енерґійних заходів проти узурпаторів”, у зв’язку з ситуацією на фронті і в усьому реґіоні [92]. Наприкінці липня заарештовують у Кракові і депортують у Берлін для допитів С. Бандеру , а 9 липня СД заарештовує Я. Стецька. 21 липня, у відповідь на рішення міністерства закордонних справ Райху вважати проголошення Незалежности України нелеґетимним, політичне бюро ОУН-Р у Берліні видає деклярацію, де констатується, що Акт 30 червня “вже є історичним фактом”, і що “удар проти українського уряду може бути розцінений українським народом як ворожий акт з боку Німецького Райху”. Уряд продовжував існувати і діяв від імені держави [93]. 14 серпня Я. Стецько з метою запобігти масовим репресіям зробив заяву, в якій взяв всю відповідальність за відновлення Незалежности на себе. Акт ОУН скасовано не було, і уряд формально лишався діючим. Від цього моменту пройшли перші арешти “бандерівців” на Галичині.
Продовжуючи перелік найважливіших протиоунівських акцій у перших місяцях війни, треба визначити заборону випуску всіх газет ОУН-Р