Починаючи від 1942 року в відповідному, протисамостійницькому дусі оброблялася й громадська думка. В січні та березні 1942 року “Дніпропетровська газета” передруковує з київського “Нового українського слова” статті “Про національну гордість і національну гідність” та “Націоналістична романтика”, в яких обґрунтовувалася вся марність сподівань “націоналістів-романтиків”. А 20 лютого 1942 року голова Дніпропетровської допоміжної управи німецький вислужник П. Соколовський на мітінґу в театрі різко виступив проти “наївних фанатиків”, які йдуть проти большевиків і німців за “якусь самостійну Україну”. “Вони, – казав Соколовський, – думають перестарілими катеґоріями Петлюри. Своєю роботою вносять хаос і унеможливлюють співпрацю з німцями. Якщо вони не спам’ятаються, тоді треба буде їх винищувати як грізних шкідників” [115]. Націоналісти випускали листівки з карикатурним зображенням “бурґомістра”, а в 1945 році (за Л. Шанковським, у березні 1944 р.) його було вбито бандерівцями у Львові разом із аґентом СД, головою Дніпропетровського комітету самодопомоги Сергієм Смирським [116].

В умовах німецького терору – і не лише проти євреїв, націоналістів і комуністів – а проти всього населення України ОУН-Р обрала тактику революційної боротьби, підготовки повстання шляхом виховання української самосвідомости в населення, віри в перемогу, для чого проводилася широка робота по ствоернню організаційної мережі по цілій українській землі. Оунівське підпілля, не маючи сильного тилу (як большевицьке, що мало у розпорядженні ресурси азіятської частини Росії), зосереджувалося переважно на фронті агітації за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД), проти вивезення молоді до Німеччини, поборів і грабунку населення окупантами. “Використовуються всі засоби, щоб шляхом пропаганди викликати серед українців відразу до німців…” – доповідав у Берлін начальник поліції безпеки 14 серпня 1942 року [117]. Видавалися інструкції населенню, як уникнути арештів, ховати продукти. Секретар Кам’янського підпільного комітету КПбУ К. Ляудіс так оцінював боротьбу ОУН: «В своей работе оуновцы использовали недовольство населения немцами. Вся их пропаганда сводилась к показу зверств, творимых немцами над украинским населением, но никаких конкретных мероприятий борьбы с немцами не вели, они были против партизанской борьбы…» [“В своїй роботі оунівці використовували незадоволеність населення німцями. Вся їхня пропаганда зводилася на показ звірств, що їх чинили німці над українським населенням, але ніяких конкретних заходів боротьби з німцями не проводили, вони були проти партизанської боротьби…”][118]

Цю тактику підкреслює й листівка ОУН-Р “Боротьба партизанів і наше ставлення до неї”, цитована донесенням поліції безпеки і СД із окупованих районів сходу 25 вересня 1942 року: “…Українці не брали і не братимуть участі у цій партизанській війні… Поляки і більшовики можуть вести (її) скільки їм хочеться, це нас зовсім не стосується доти, поки ця боротьба не буде скерована проти нас… Ми повинні берегти сили. Наш шлях – це не партизанська війна кількох сотень… чоловік, а народна революція мільйонних мас України” [119]. Підпілля ОУН у Дніпропетровську дійсно не проводило широкої диверсійної роботи проти німців, адже це неминуче призвело б до поширення німецьких репресій не тільки проти досить нечисельного підпільного складу, але й до винищення невинного мирного населення, як було це, наприклад, у Павлоградському районі, коли совєцькі підпільники пустили під укіс панцерний потяг, після чого в ближньому селі Зайцевому німцями на відплату було розстріляно 52 чоловіка [120]. Не сприяли партизанської боротьбі і специфічні умови степового краю, головним чином – відсутність широких лісових масивів.

Але активний опір у тактиці ОУН-Р на землях області також існував, але мав він переважно профіляктичний і оборонний характер, тобто в формі замахів на аґентів, зрадників, сексотів, окремих співробітників каральних установ. Так ми вже згадували про вбивство слідчого поліції Пастернака в Кривому Розі, який видав гестапо групу підпільників і особисто сам знущався з них. У листопаді 1942 року провідник Широківського району Григорій Ільченко на нараді, учасниками якої були крім нього Володимир Малишко, Григорій Сулимовський (Назар Злитий), Микола Півторак, Василь Шишко (Грицько Нечеса), сформулював завдання для членів Організації: «Наша задача – полицейских на селе, которые выдают местное население немцам за то, что они не хотят давать разных продуктов – их истреблять, убивать. Выявлять тайных немецких агентов среди населения и их также уничтожать». [“Наша задача – поліціянтів у селі, які видають місцеве населення німцям за те, що вони не хочуть давати різні продукти – їх стрібляти, вбивати. Викривати таємних німецьких аґентів серед населення і їх також знищувати”.] [121]Через деякий час Ільченко здійснив замах на начальника Олександрівської поліції Моргуна, але він скінчився безрезультатно, тільки Ільченко мусив перейти на підпільний стан [122]. Не вдався також замах на таємного аґента СД Б. Летучого у О. Кузьменка з Лоц-Кам’янки. Але в тому ж селі був знищений підпільниками староста Четвертак, винний у вивезенні до Німеччини багатьох своїх односельців. У Синельниківському районі було проведено широку відплатну акцію проти