Повертаючись до діяльности обласної управи, не можна оминути факту утворення при ній у перших числах грудня 1941 року т. зв. Українського Національного Комітету. Метою цього формування було “проникнення до всіх органів німецьких установ і через своїх провідників здійснення там націоналістичної роботи, головним чином серед української інтеліґенції міста”. Головою комітету, згідно зізнанням заарештованого в Рівному 3 січня 1945 року активного члена ОУН у Дніпропетровську В. Худенка, було обрано голову обласної управи професора Олійниченка [39]. До складу комітету ввійшли професори І. Зеленський, І. Розгін, П. Козар, Б. Андрієвський, математик І. Марченко, викладачі Шашло та Ващенко. У відповіді  пресцентру Управління СБУ по Дніпропетровської області про наявність у роки війни підпілля ОУН на території області називається також прізвище Голік [40]. При націоналістичному комітеті був утворений відділ “Червоного Хреста”, що ставив своїм завданням надання матеріяльної допомоги “сім’ям військовополонених, звільнення українців з таборів, проводити серед них націоналістичну роботу, підбір, вербування з іх числа націоналістичних кадрів” [41]. Головою відділу Худенко назвав І. Лещенка, а членами його – Кубрака та Рудобашту. Всі члени УНК (невідомо тільки про Ващенка й Голіка) працювали в обласній управі.

Слід додати, що УНК хоч і складався повністю з патріотично настроєних науковців і викладачів, далеко не всі вони були членами або навіть прихильниками Організації Українських Націоналістів. Наказом по Дніпропетровській обласній управі від 22 вересня 1941 року в місті знову організовуються Університет, Політехнічний і Транспортний інститути. На чолі Університету стає доктор біологічних наук І. Розгін, перекладачем  при навчальному закладі призначено члена ОУН-М Я. Самотовку, що приїхав до міста наприкінці жовтня [42] і розгорнув роботу по формуванню мельниківської організації в місті, але про діяльність мельниківської фракції ОУН в області взагалі і зокрема в обласному центрі свідчень майже немає.  Відомо, що допомагав Самотовці в його роботі, возив літературу й аґітаційні матеріяли шофер гаража “генерал-комісаріяту” Іван Цимбалиста. Про знайомство Самотовки з членами бандерівської групи згадується в мемуарах, виданих на Заході колишнім ректором Університету І. Розгіним [43]. Я. Самотовка в липні 1942 року виїхав у відпустку до Білої Церкви і після того зник без вісті.

Провід ОУН-Р чудово розумів важливість проникнення свого активу до друкованих органів, адже через масові видання – газети та журнали – найлегше і найшвидше було на той час впливати на формування громадської думки. В Україні після відходу совєцьких військ почали виходити багато нових, підокупаційних, газет. Американський дослідник Джон Армстронґ подає в своїй монографії про Український націоналізм основні настанови німецької влади щодо преси в окупованій Україні: “1) Вживати назву “Україна” лише в розумінні територіяльному, а не державному. 2) Писати про Німеччину як про “протектора України”, а не як її союзника. 3) Представляти німецьку армію “визволителем України” [44].

Незважаючи на це, в багатьох містах України встигли з’явитися часописи, переважна більшість матеріялів яких була присвячена саме проблемам державницьким, розбудовчим, а німецька офіційна пропаганда відсувалася на другий плян. Таким було київське “Українське слово”, такими були і кілька видань в Дніпропетровській області. Тривав період такої самостійницької роботи редакцій недовго – до середини 1942 року (а часто закінчувався ще раніше).

За кілька тижнів після вступу німецьких військ у Дніпропетровськ у місті почала виходити газета під промовистою назвою “Вільна Україна”, але з першого ж числа цієї газети було видно, що її характер суто пронімецький, без жодного натяку на те, що редакція моє якісь інші цілі, ніж бути рупором окупаційної влади. Але встигло вийти тільки декілька чисел під такою назвою, як німці, не подивившись навіть на вірнопідданицький зміст газети, перейменували її на “Дніпропетровську газету”. Приблизно в жовтні 1941 року голова відділу освіти обласної управи Павло Козар уводить при своєму відділі посаду інспектора преси і призначає на неї Г. Максименка. Основним завданням інспектора Козар визначив здійснення керівництва над “Вільною Україною” з боку облуправи, але не сказав, у чому це керівництво повинно полягати. Роз’яснення поступили від працівників облуправи, членів ОУН К.Мешко і В. Худенка. На допитах у НКВД після повернення совєтів Г. Максименко розповідав: «Мешко и Худенко ругали «Вильну Украину» за то, что она имеет только пронемецкий и антисоветский характер и рекомендовали изменить ее лицо». [“Мешко й Худенко картали “Вільну Україну” за те, що вона має тільки пронімецький і протисовєцький характер і радили змінити її обличчя”.] [45] Вони знайомили інспектора з нелеґальною літературою, розповідали про існування ОУН та її мету і дізнались, що Максименко в цілому поділяє погляди ОУН. Від того часу він почав  відвідувати редакторів газети (вже зі зміненою назвою) – Островського та Савченка – вимагав від них “друкування націоналістичних матеріялів”. Савченко, за свідченням Максименка, уважно вислуховував його, «но делал так, как велели ему немцы и немецкий редактор Тейхмюллер, фактически руководивший всей редакцией и контролировавший весь поступающий в набор материал. Да и сам Савченко и ответственный секретарь Островский (після війни один із визначних керівників  НТС за кордоном – авт.) не склонны были помещать националистический материал, а ориентировались на белогвардейскую газету, выходившую в Берлине, «Новое слово» [45]. А згодом посаду інспектора преси було скасовано.

Але оунівці не облишали спроб змінити ситуацію, заславши до складу редакції своїх членів – П. Калашнікова та І. Сидоренка – хоча це й не вплинуло на характер “Дніпропетровської