Інший стан справ був у криворізькому “Дзвоні” і нікопольському “Промені”, де редакторами були симпатики ОУН. Аналізуючи матеріяли цих газет, можна зробити висновок, що як редактор “Дзвону” М. Пронченко, так і редактор “Променю” Єлизавета Шкандель (а трохи згодом і другий редактор О. Поночовний) були добре обізнані з плянами ОУН-Р, з проголошенням Акту 30 червня, хоча згадки про нього на шпальтах цих газет немає. Пояснити це можна тим, що під час виходу цих видань німецький терор проти націоналістів котився вже по цілій Україні, і автори просто не хотіли наражатися на небезпеку згадками про конкретні організації, що були заборонені у Райхскомісаріяті та події. Адже німці навіть такий обережний та льояльний до них документ, як Акт, сприйняли як такий, що містить у собі приховану загрозу. Але вже з перших чисел цих органів міськуправ Кривого Рогу і Нікополя з’явилися відверто самостійницькі статті, в яких головним завданням для місцевих жителів ставилося побудова Української Держави. “Московсько-більшовицький тюрмі народів настав кінець. Український нарід розправив орлині крила і здійснює свою віковічну мрію – створює Самостійну Українську Державу”, – писав “Дзвін” 12 жовтня 1941 року [47]. Всі статті на національну тематику написано в дусі полум’яних закликів і патосу боротьби за незалежну Державу.

У часописах, окрім звернень до всієї української громадськости, друкувалися звернення до окремих соціяльних груп: робітництва, селянства, інтеліґенції, в яких закликалося сумлінно працювати “на розквіт великої, справді вільної України”. Цікаво, що частина тексту редакційної статті “Жвавіше відбудуймо наш край” (“Дзвін” від 8 жовтня 1941 року) [48] цілком збігається з текстом оунівської листівки “До робітників”. Імовірно, що її автором був редактор (або співредактор) “Дзвону”. Водночас “Дзвін” і особливо “Промінь” розпочали друкування матеріялів, що стосувалися української національної атрибутики – герба, прапору та гімну “Ще не вмерла Україна” [49].

Для устійнення в свідомости людей державницької ідеї в газетах з’явилося багато публікацій про національно-визвольну боротьбу: битву при Жовтих Водах [50], Базар, Крути; про визначних українських діячів минулого – князя Святослава, гетьманів Петра Дорошенка, Івана Мазепу, Павла Полуботка, Петра Сагайдачного, політичних діячів України ХХ сторіччя Симона Петлюру та Євгена Коновальця [51].

Поширювався культ останніх двох діячів: їх портрети роботи Івана Кравченка висіли в театрах (як, наприклад, у Вечірньо-Кутській Рудні), в інших місцях. Вище вже згадувалося про перейменування одного з криворізьких провулків на ім’я Коновальця.

В той таки період почали друкувати свої статті члени Похідної групи Д. Горбачів і П. Олійник. Останній здебільшого торкався проблем освіти й культури, але 30 листопада 1941 року було надруковано його статтю “Наше ставлення до релігії”, в якій обґрунтовувався розподіл “сфер впливу” між церквою та українськими націоналістами: “Справи віри нормує церква, справи цілості життя Нації організує і формує український націоналізм”. З таких самих, оунівських позицій були написані статті “Нація і родина”, “Новий тип української людини” (без указання автора) – в них збережено навіть особливості лексики галичан [52].

Впливи “західняків” проявилися також і в лексиці публікацій місцевих дописувачів. Поширення набуло гасло “Слава Україні!” з відгуком “Героям слава!”, бо навіть суто організаційна термінольогія постійно вживалася в статтях. У міськуправі Нікополя начальників відділів офіційно йменували “провідниками”. А один із авторів “Променю”, член ОУН-Р Тимофій Кисіль, використовує в своїй статті уривок із “Молитви Українського Націоналіста” і закінчує гаслами: “Україна – для українців! Слава Україні! Слава її героям!..” (28 жовтня 1941 р.) [53]. Криворізький поет М. Жовтуха в вірші “Мати” писав про український народ: “..вірний силою Богдана, що з’єднав Ідею й Чин!” (“Ідея й Чин” – один із оунівських ідеологічних штампів та назва офіціозу ОУН. “Чин” – слово, що не вживається на сході) [54].

Отже, видно, що хоча й органи міськуправ зазначених міст і не писали відкрито про ОУН, але насправді були пропагандистами її програми з усіма притаманними їй атрибутами революційности, волюнтаризму, культу предків. Редактори часописів (а, відповідно, і установ, чиїми друкованими органами вони були), якщо не належали до ОУН-Р, то принаймні повністю погоджувалися з її ідеями. Загальну націоналістичну спрямованість “Променю” визначали такі члени Організації як редактори Є. Шкандель і О. Поновчовний, активний дописувач Тимофій Кисіль, начальник відділу освіти; член “Просвіти”, начальник земельного відділу Федір Вовк. У “Дзвоні” симпатиками (якщо не членами) ОУН були перший редактор М. Пронченко, співредактор І. Потапенко.

Крім леґальної преси, звичайно, ОУН використовувала для пропаганди своїх ідей нелеґальні організаційні видання, такі як “Інформатор”, “Вісті” (російською та українською мовами), “Український перець”, а для керівних кіл видавався журнал “Ідея і Чин”, на сторінках якого розглядалися питання організаційного та ідеологічного характеру. Як зазначалося в одній з після окупаційних кримінальних справ, усі ці видання “давали подробные и довольно объективные международные обзоры, сообщали международную информацию на основе немецких,