Кам’янський (Дніпродзержинський) провід очолювали Степан Держко (до червня 1942 р.), Василь Гадада (Юрко, Чорний) – на початку 1943, а також Кобзар (імовірно Іван Полянський). Членами проводу були галичани Степан і Зінько (нерозкриті псевда), зв’язковим між окружним і районовим проводами був І. Самаренко (Залізняк) [71].

Головою Нікопольського до літа 1943 року був Микола Лук’янів (Тиміш), після нього – Петро Микитенко. Провідником Нікопольського району був Федір Вовк. До складу проводу входили Уляна Тимченко (Дида) і, вірогідно, член Похідної групи М. Шухлят.

У Дніпропетровську діяв міський провід, який в різні періоди очолювали Крук (нерозкрите псевдо), Петро Олійник (Морозенко), від 1943 року – І. Лисенко; політреферентом був Василь Худенко (Остап). До складу міського проводу належали К. Мешко (Верещака), У. Крюченко. Одна з конспіративних квартир міського проводу, де мешкали П. Олійник і Л. Ларжевський, розташовувалися по вулиці Артема, 25. Організаторами підпілля в Нижньо-Дніпровську був Степан Макуха (Роман). Відомі прізвища підрайонового провідника на Діївку-1 і Діївку-2 – ним був місцевий житель Іван Дирявко, а провідниками на ці два села відповідно були М. Білецький і Петро Дворнік [72].

Добитися належного рівня конспірації допомагали такі заходи: «…Краевые и окружные руководители ОУН были известны только окружным проводникам, окружные – районным, а районные – руководителям кустов и звеньев. Как правило, краевые, областные, окружные и даже районные руководители ОУН были нелегалами и тщательно оберегали свои настоящие фамилии, места происхождения и жительства. Начиная с 1943 года, была широко проведена также конспирация и рядовых членов ОУН, которым были присвоены псевдонимы, причем последние организационно были сведены в звенья с минимально допустимым знанием других участников организаций. В организациях были выделены связные, причем явки осуществлялись исключительно только по паролям. Переписка велась кодированным шрифтом. Конспиративные квартиры знали ограниченное количество лиц» [73]. «Ни один член ОУН данной организации не может знать больше 2-3 членов, сам же он вокруг себя создает собственный актив из людей, сочувствующих ОУН. В свою очередь такие активисты, выполняя поручения членов ОУН, ведут низовую работу» [74].

[“...Крайові й окружні керівники ОУН були відомі тільки окружним провідникам, окружні – районовим, а районові – керівникам кущів і звен. Як правило, крайові, обласні, окружні і навіть районові керівники ОУН були нелеґалами і ретельно оберігали свої дійсні прізвища, місця походження і проживання. Починаючи від 1943 року, була широко проведена також конспірація і рядових членів ОУН, яким було привласнено псевда, причому останні організаційно були зведені в звена з мінімально припустимим знанням інших учасників організацій. В організаціях були виділені зв'язкові, причому явки здійснювалися винятково тільки по паролях. Листування велося кодованим шрифтом. Конспіративні квартири знала обмежена кількість осіб”. “Жоден член ОУН даної організації не може знати більше 2-3 членів, сам він навколо себе створює власний актив із людей, що співчувають ОУН. У свою чергу такі активісти, виконуючи доручення членів ОУН, провадять низову роботу”.]

Для запобігання “розшифрування” явочних квартир, їх господарі повинні були використовувати заздалегідь обумовлену систему сигналів. Так, у випадку знаходження в штаб-квартирі Крайового проводу по вул. Карла Лібкнехта 13, кв. 14 сторонніх, її хазяїн – Михайло Кулинич – мусив закрити вікно шторкою, подаючи в такий спосіб знак небезпеки для тих, хто йшов на зустріч [75]. Про кодування міст і сіл, коли замість назви використовувалися тільки умовні літери, згадує С. Мудрик [76]. Ці коди, як і псевда підпільників, часто змінювалися. Для прикладу – код села Тритузного Кам’янського району навесні 1943 року був “03”, а сусідньої Карнаухівки (Криничанський район) “04” [77].

Про високий рівень конспірації свідчить уже те, що німці за 2,5 роки так і не змогли ліквідувати організаційні структури в області, хоча Організація й понесла втрати. Нищівного удару по оунівській “сітці” завдали органи совєцької держбезпеки після вигнання німецької армії. Сприяло цьому часто невиконання низовим членством (яке переважно складалося з юнацтва) умов конспірації, що виявилося в розконспіруванні перед ровесниками, батьками тощо. Пояснювалося це недотриманням організаційної таємниці серед юних прихильників організації тим, що вони не завжди розуміли небезпеку перебування в заборонених політичних формуваннях як за німецького, так і за совєцького панувань.

Особливо часто провали переслідували саме ті ланки, які не вели надто активної роботи і перебування в таємній організації їх учасниками вважалося скорше за романтичну гру, ніж за дійсно небезпечну підпільну боротьбу. Попри все те, провідний склад Південного краю спромігся майже повністю уникнути арештів ще довший час, а наприклад, справжнє прізвище Леміша – провідника краю, так і залишилося таємницею як для гестапівців, так і для НКВД. Деякі публікації та архівні документи дозволяють ствердити наявність в середині ОУН-Р аґентури німецьких і совєцьких спецслужб, большевицького підпілля. У звіті секретаря Кам’янського міського підпільного комітету КПбУ “Про діяльність підпільного комітету в період тимчасової німецько-фашистської окупації 1941-1943 рр.” від 21 грудня 1943 згадується як аґент совєцького підпілля Г. Хистний, який збирав інформацію про ОУН і передавав большевикам націоналістичну літературу через М. Захарова. Але зі змісту большевистських звітів видно, що вони були написані людьми, майже необізнаними з роботою ОУН. Так кам’янський секретар підпільного міському К. Ляудіс зараховує до членства ОУН поспіль усіх посадових осіб із числа українців: директора коксохемічного заводу, начальника поліції, начальника біржі праці та інших, що не відповідало дійсности. Він саме наводить невірні дані про арешт С. Бандери в січні 1942 року [78]. Згодом