ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (ІДЕОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ)
Відроджена Україна потребує всебічної розбудови державних структур, могутньої духовної наснаги нації. Ту силу дає кожному народу ідеологія націоналізму. Власне, націоналізм будь-якої нації виникає з її зародження, з перших проявів етнічної самосвідомості. В мирну годину він є всепроникним творчим натхненням, яке увічнює націю пам'ятками культури, мистецтва, суспільно-політичними звершеннями, а в добу чужоземної навали – спалахує полум'ям гніву і непокори, і тоді націоналізм стає визвольним кличем, поривом, що трощить твердині найміцніших імперій.
Так і український націоналізм долав історичні рубежі, видозмінюючи форми й залишаючись за змістом глибокою філософією, баченням минулого, буденного, майбутнього нації, що штовхає її до дії. Були в ньому і крок князівських когорт, і козацька воля, і Шевченкова любов, і героїчна романтика Визвольних Змагань, і трагічний фанатизм вояків УПА.
Сьогодення кличе українських націоналістів до мирного державного розвитку. В травні 1993 року вперше на рідних землях відбувся Великий Збір Українських Націоналістів, який ознаменував остаточне перетворення визвольного Націоналістичного руху на державотворчий.
В Україні існує чимало політичних течій, які проголошують націоналізм своєю ідеологією. Вже не раз відзначалося, що нинішні перехідні роки скріплення державності чимось подібні до часів кристалізації визвольного Націоналістичного руху – тоді, наприкінці 20-х років теж існувало багато розрізнених груп , кожна з яких називала себе “націоналістичною”. Звичайно, нічого немає поганого в тому, що слово “націоналізм” впевнено входить в лексику українських політиків. Але звичайно важливіше, щоб сутність націоналізму не знебарвилась, звузившись до партійної програми чи розширившись до близького, але неадекватного поняття патріотизму. Перед українськими націоналістами, як і напередодні великого зрушення 1929 року – рік створення ОУН, – так і зараз постає завдання консолідації усіх верств, регіонів та політичних угруповань, – діями довести справжній зміст націоналізму.
В результаті другої світової війни на Заході опинилося кількасот членів обох ОУН, які у 1944-45 роках вийшли на волю з німецьких концентраційних таборів. Андрій Мельник знову очолив Провід Українських Націоналістів (ПУН) , а Степан Бандера став у проводі створених у лютому 1946 року Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН). Відразу після того почався в ЗЧ ОУН конфлікт за програмні і устроєві позиції ОУН. Бандера критично оцінив постанови ІІІ Надзвичайного Збору ОУН у 1943 році як невиправданий світоглядний і програмний поворот наліво. У свою чергу члени ОУН, які брали участь у протинімецькій боротьбі на Україні, закидали Бандері і більшості діячів ОУН, що були ув'язнені в німецьких концентраційних таборах, що вони не сприйняли програмних змін, санкціонованих згаданим збором, зберігають довоєнний світоглядний догматизм і виключність, відкидають вимоги внутрішньо-організаційної демократизації, розглядають УПА і УГВР як інструмент ОУН і т. п. Спір набрав відкритих форм на конференції ЗЧ ОУН у Міттенвальді (Німеччина), у серпні 1948 року Бандера і його прихильники здобули більшість і довели до виключення з ЗЧ ОУН провідників опозиції та їх прихильників (І.Бутковський, о. І.Гриньох, М.Лебедь, З.Марцюк, В. Охримович, М.Прокоп, Д.Ребет, В.Стахів, Є.Стахів та ін.)
На переломі 1953-54 років в ЗЧ ОУН створився новий конфлікт на тлі програмних розходжень. Безпосередньо його причиною стало повідомлення про становище Проводу ОУН на Україні, згідно з яким останній підтвердив програмні постанови ІІІ Великого Надзвичайного Збору і уповноважив особам, С.Бандеру, З.Матла й Л.Ребетова сформувати нове керівництво ЗЧ ОУН. Бандера і нова опозиція прийняли повідомлення з України за автентичне і на його основі почали переговори про реорганізацію ЗЧ ОУН. Переговори в справі реорганізації ЗЧ ОУН не дали позитивних наслідків, і в лютому 1954 року стався новий розкол. Більшість членів підтримало Бандеру, а меншість з З.Матлою і Л.Ребетом (звідти популярна назва “двійкарі”), утворили нову організацію спершу з тією самою назвою – ЗЧ ОУН, з кінця 1956 року з новою - Організації Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз); перший голова – Л.Ребет, після його вбивства більшовицьким агентом Б.Сташинським у 1957 році – Р.Ільницький, а відтак Б.Кордюк, провідні члени: Р.Борковський, А.Камінський, К.Кононенко, В.Маркусь, Б.Підгайний, Д.Ребет, І.Козак. Головою ЗЧ ОУН був Бандера, після його вбивства Б.Сташинським у 1959 році – С.Ленкавський, з 1968 року Я.Стецько, який на ІV Великому Зборі того ж року був обраний головою ОУН. Провідні члени після 1954 року: І.Білинський, Г.Васькович, І.Вовчук, Р.Малащук, О.Тюшка, Л.Футала. Після смерті А.Мельника у 1964 році головою ПУН вибрано О.Штуля-Ждановича, провідні члени: Д.Андрієвський, Я.Гайвас, З.Городинський, О.Грановський, О.Зінкевич, М.Капустянський, З.Книш, С.Кобилянський, Я.Маковецький, М.Плавюк, Ю.Пундик.
Всі три ОУН діють далі у всіх країнах поселення еміграції. Найчисельнішими є ЗЧ ОУН. Під їх впливом є громадські організації: Об'єднання Українців Франції, Союз Українців Франції, Союз українців у Британії, Організація Оборони чотирьох Свобід у США, Ліга Визволення України в Канаді, Спілка української Молоді та ін.; газети: “Шлях Перемоги”, ”Гомін України”, “Визвольний Шлях”, “Ukrainian Review”. ЗЧ ОУН відігравало головну роль в Антибільшовицькому Блоці Народів (АБН). Під впливом ОУН під проводом О.Штуля є Українська Національна Єдність у Франції, Організація Державного Відродження у США, Українське Національне Об'єднання в Канаді, “Відродження” в Аргентині; газети: “Українське Слово”, “Новий Шлях”, “Самостійна Україна”. Обидві ОУН мають чималий вплив в Українському Конгресовому Комітеті Америки (УККА) і у Світовому Конгресі Вільних Українців. Особливістю ОУНз є її пов'язаність з програмою ІІІ Великого Надзвичайного Збору ОУН 1943 року та об'єднання частини інтелектуальних діячів, викладачів університетів і публіцистів; орган – місячник “Український
