Розкол у націоналістичному середовищі – явище не нове і притаманне не одній Україні. В Ірландії поряд з поміркованим Оїреахтасом партії Фіанна Фаїл (лідер Еамун Де Валерра) був непримиренний відлам – Шін Фейн. В Індії Національний Конгрес поділився на прихильників Мохандаса Карамчанда Ганді та Балгангатагара Тілака. Ще далі на Сході – у Бірмі: той самий поділ на прихильників Ба Мау та Аунг Сана. І навіть у такій державі, як Італія, спостерігаємо у важку хвилину поділ націоналістів на прихильників консервативного курсу Беніто Муссоліні та проамериканської лінії маршала П'єтро Бадольо. В останньому випадку дійшло навіть до поділу держави – прибічники скинутого диктатора утворили окрему Італійську Соціальну Республіку (з резиденцією дуче в Сало).

Всі ці приклади наведено для того, щоб підкреслити: розкол у націоналістичному середовищі не є чимось надзвичайним. Це розуміли навіть самі учасники розколів, скромно називаючи розлам організації “чисткою”. Принаймні елементи чистки у такому випадку були – організації позбувалися дисидентів, які не погоджувалися з політикою офіційних проводів. І ознаки розколу з'явилися лише тоді, коли з числа “почищених” утворювалася нова партійна структура, з немалим (невідомого походження) коштами та шаленою пропагандистською кампанією, спрямованої проти своїх колишніх побратимів по організації. Зрештою, взаємопоборювання стало звичним явищем в українському діаспорному політикумі.

Бандерівці звинувачували мельниківців у колаборації, мельниківці бандерівців – у братовбивствах, а разом вони критикували “двійкарів” і таврували їх як самозванців, “лебедівців”, опортуністів, ревізіоністів тощо.

Отож на 1991 рік ми мали три націоналістичні організації. Справедливості заради варто зазначити, що “двійкарі” вирішили відмовитися від діяльності в Україні. Тому основна боротьба розгорнулася між мельниківцями та бандерівцями.

Перші у 1992 році легалізувалися під старою назвою – ОУН. Другі утворили “об'єднання” – Конгрес Українських Націоналістів. Однак об'єднання – це радше фікція, оскільки бандерівська лінія є визначальною у КУНі. Це – приєднання дрібних, часто маргінальних структур, асиміляція їх у сильнішому утворенні.

Ще одна важлива деталь: ОУН є громадською організацією, КУН – партією. Обидві стоять на правоцентристських позиціях, обидві проголошують схожі гасла, обидві видають аналогічні заяви з того чи іншого приводу. Тобто, об'єктивно нема жодної причини до ворожнечі. І тут на заваді стають бар'єри, споруджені понад 50 років тому. Мельниківці готові до співпраці за умови визнання бандерівцями своєї причетності до братовбивства (більшості з яких вони не чинили, хоча братовбивства, без сумніву були). Бандерівці вимагають визнання чинності Акта 30 червня 1941 року (хоча після нього був Акт 24 серпня 1991 року). Ситуація є доволі абсурдною.

Останнім часом в Україні утворилося ряд груп, які в своїй назві використати абревіатуру “ОУН”. Отож нині маємо аж шість “оунів” у різних модифікаціях – ОУН, ОУНр, ОУНз, ОУНвУ, ОУНС, ОУНР. Фактично, на націоналістичних засадах стоять такі організації, як ДСУ, СНПУ, УКРП, УНКП. Своєрідний націоналізм вбачається в діях УНА-УНСО, хоч націоналізм останніх активний, спрямований не лише всередину, а й назовні, що було характерно для націоналізму 30-х.

Ідеологічні принципи сучасного українського націоналізму, зокрема КУН, зареєстрованого 26 січня 1993 року під керівництвом Слави Стецько, такі:

- нація є найвищою суспільною категорією, неоціненною вартістю, єдністю усіх поколінь, найголовнішим чинником у процесі духовного та ідейного єднання “живих і мертвих” (Т.Шевченко), утвердженим в історичному розвитку суб'єктом історії;

- єдиним гарантом існування української нації є Суверенна Соборна Українська Держава. Держава для нації, а не навпаки. Основні гасла націоналістів : “Україна понад усе!”, “За Суверенну Соборну Україну”;

- людина – соціальне утворення. Перше і найголовніше її гніздо, найголовніша суспільна клітина – це родина. Родина є найпершим середовищем формування найздоровіших рис характеру особи і нації;

- примат духовних вартостей над матеріальними; перемога і поступ нації народжуються у силі духу, а не матерії;

- система вільних народів і самостійних держав – це єдина розв'язка питання світового порядку; в імперіях завжди один народ поневолює і веде до занепаду інші народи. Гасло націоналістів: “Свобода народам, свобода людині!”;

- провісником і першим основоположником українського націоналізму є Тарас Шевченко. Продовжувачами ідеологічно-політичних настанов Великого Кобзаря є Іван Франко, Леся Українка, Микола Міхновський, Дмитро Донцов, В'ячеслав Липинський та ін.;

- програмні напрями націоналістичного руху повинні враховувати досвід і практику інших народів.

У соціальній програмі націоналісти вважають найголовнішим відтворення знищеної комуно-більшовиками соціальної структури української нації. В основі цього лежить відтворення приватної власності як економічної бази повноцінної соціальної структури.

Ці та інші принципи зафіксовані у матеріалах Першого Всеукраїнського Збору Конгресу українських націоналістів у Києві 2-4 липня 1993 року.

Восени 1993 року Міністерство юстиції зареєструвало ще одну партію – Організацію українських націоналістів в Україні (ОУНвУ). Голова партії Микола Сливка. Партія складається переважно зі старих членів ОУН, які діяли лише в Україні і були репресовані. Нова партія ставить за мету об'єднати націоналістичні сили (хоча її виникнення часом пов'язують із непризнанням Слави Стецько як лідера бандерівського націоналізму) з метою опору комуністичній ідеології, розвитку української економіки, поліпшення правового становища українців. В 1999 році була прийнята нова програма ОУНвУ.

Всеукраїнське політичне об'єднання “Державна самостійність України” – найбільш права партія, яка ставить інтереси української нації понад усе. “Воля, влада і велич нації” – це основне кредо політичної філософії цієї партії, яка створена у Львові у 1990 році. Об'єднання прагне до побудови націократичної держави “в етнографічних кордонах