Згідно вже зазначеним планом боротьби з націоналістичним підпіллям, в кожному населеному пункті створювались групи сприяння так званим винищувальним батальйонам. Таких винищувальних батальйонів на 1 квітня 1946 року у західних областях України діяло 3 593 із загальною кількістю їх особового складу 63 000 осіб. Згодом кількість та чисельність винищувальних батальйонів значно зросла. Крім військ НКВД на боротьбу з ОУН-УПА, радянський режим спрямовував чисельні дивізії регулярних військ, широко застосовувалась бронетехніка й авіація. По завершенню Другої світової війни, за Польськими джерелами, мільйон українців були позбавлені своїх етнічних територій та, у примусовому порядку, Московським та Варшавським комуністичними режимами розселялись по просторах Радянської імперії та на, так-звані, "землі отзискані". Навіть не науковець, аналізуючи вище наведені цифри та історичні факти, не зможе заперечувати того, що післявоєнний період в історії визвольної боротьби ОУН-УПА слід назвати не інакше, як "війною після війни". Прикро що Українська держава, громадяни якої пролили ріки крові за здобуття її незалежності, на одинадцятому році свого існування так і не спромоглася, на державному рівні, зробити історичну, політичну та юридичну оцінку свого колоніального минулого та на належному рівні вшанувати своїх борців за незалежність. Перша спроба зробити це була ще у 1991 році парламентом ще УРСР. Сам факт прийняття Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій" ще у складі Радянського Союзу - тобто держави, режим якої сам чинив репресії, безперечно став позитивним явищем та вагомою політичною подією. Нарешті держава визнала, що чинила репресії, тобто злочини проти власних же громадян. За 11 років незалежності Української держави прийнята нова Конституція, безліч інших законів та законодавчих актів, але закон "Про реабілітацію жертв політичних репресій" так і не зазнав бодай найменших позитивних змін. Беззаперечно можна стверджувати ,що цей закон не відповідає духу та ідеї незалежної Держави, не кажучи вже про невідповідність його Конституції та міжнародно-правовим актам, які Україна ратифікувала. Мало того, різними постановами та рішеннями вищої виконавчої влади, деякі статті закону змінені в бік погіршення стану репресованих і реабілітованих. Статті Закону сформульовані не чітко і дають можливість трактувати їх на власний розсуд будь-якого правоохоронця чи державного чиновника. Долі багатьох репресованих залежать від того в які руки потрапила справа, які політичні погляди і переконання має людина, яка розглядає справу. Часто-густо правоохоронні органи України, вирішуючи питання реабілітації або відмови в ній, діють на користь бувшого СРСР, тобто неіснуючої держави. І це в той час, коли навіть у Москві, при розгляді процесу над керівництвом серпневого путчу 1991р., захисники заколотників доводили необґрунтованість звинувачення "зрада батьківщини", мотивуючи тим, що такої батьківщини як СРСР не існує. А у вже незалежній Україні, ще й досі відмовляють в реабілітації десяткам тисяч політв'язнів за звинуваченням у "зраді батьківщини". Тобто репресованому, аби отримати реабілітацію, належить довести своє лояльне ставлення до режиму, який здійснив над ним репресію Ніколи СРСР не була батьківщиною для мільйонів знищених і живих українців й представників інших народів в колишній Українській РСР. Адже волі українського народу ні у 1918, ні у так званому "золотому вересні" ніхто не питав. Стаття друга Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій" гласить: "Реабілітації не підлягають особи, щодо яких в матеріалах кримінальних справ є сукупність доказів, які підтверджують обґрунтованість притягнення їх до відповідальності за: - зраду Батьківщини, шпигунство, диверсії, шкідництво, саботаж, терористичні акти; - організацію збройних формувань; - збройні вторгнення на Україну, та особисту участь у вчиненні цих злочинів". Не потрібно бути висококваліфікованим юристом, щоб у кожній кримінальній справі не побачити необґрунтованість обвинувачення, бо сукупність доказів базується виключно на особистих зізнаннях обвинувачуваного, підозрах та фантазії слідчого, який вів справу. Як правило свідчення і зізнання вибивались шляхом знущань і тортур, іноді ще до того, як з сільської Ради приходила довідка про особу підслідного. А він, цей підслідний, вже проходив через 3-4 нічні допити і після останнього вже зізнавався, що був членом якоїсь, вигаданої, організації чи збройного формування, грабував і вбивав того на кого вказував йому слідчий, а ще до арешту, коли вночі спав, обов'язково мусив був вчинити декілька терористичних актів.
В підтвердження вищесказаного наведу два красномовні приклади про так-звану в законі "обґрунтованість" притягнення до відповідальності в ті часи та про вирішення питання реабілітації у теперішні часи: 1. Навесні 1944р. житель с.Тучапи Верховинського району, що на Івано-Франківщині, Арборак Іван Іванович з керованим ним підрозділом УПА захопили приміщення прикордонної застави та спалили її. З приходом