І як наслідок: міста в Західній Країні україномовні, a в Східній – російськомовні. За роки радянської влади у Великій Україні була вирішена проблема міського мешканця-українця, який здебільшого переходив на російську мову, який вже не маргінал: йому є що втрачати. Сформу-валися міщанські стани, особливо у брежнєвські часи, коло інтересів яких замикалося на споживанні. На відміну від західноєвропейського міщанина – активного виборця, члена громадянського суспільства з розвинутою структурою приватних інтересів, український міщанин у Великій Україні основною ідеологією свого життя вважає ідеоло-гію споживання, підсвідоме орієнтується на "сильну і спра-ведливу" владу, яка йому це споживання забезпечить. Цей результат радянської політики змістив центр можливих су-перечностей в Україні із зони відносин між містом і се-лом у міське середовище. Звісно, перехід до ринку від цієї системи знову зіткнеться з певною маргіналізацією, про-те вже сьогодні очевидно, що люди залишаються у місті, в рамках міської культури, тобто будуть опиратися на кон-сервативну традицію.

Внутрішньо притаманні українському населенню Галичини і Великої України етнополітичні та етнопсихологічні характеристики, що формувалися упродовж багатьох століть, безперечно, впливають і впливатимуть на процес державотворення у цих регіонах. Серед цих ха-рактеристик слід назвати передусім високу релігійність усіх прошарків населення Галичини. Незважаючи на атеїстич-ну політику радянської імперії, в усіх станах українського населення і навіть у середовищі радянських діячів галиць-кого походження дотримання релігійних традицій було нормальним явищем. Звичайно, притаманні релігії мо-ральні категорії, які в Галичині набули національних форм, значною мірою впливатимуть і на майбутні політичні події в Західній Україні.

У Великій Україні характеристика моралі з її поняттям добра і зла, особливо в російськомовних містах, вивітре-на з народної свідомості, вибита спробами замінити її "класовою" мораллю, яку ідеологи комунізму сформулю-вали приблизно так: те добре, що в даний момент потрібно владі. Звісно, що така "мораль" багато в чому демора-лізувала суспільство. Водночас загальнолюдська мораль серед населення Великої України все ж збереглася завдя-ки глибоко вкоріненим народним традиціям.

Щодо характерних рис населення Галичини, то з-поміж них слід назвати історично вироблені в ньому працьо-витість і слухняність, зокрема його вміння господарюва-ти, економити і розподіляти результати своєї праці, а та-кож цілеспрямованість, поміркованість і національний пат-ріотизм, які за умови кваліфікованого керівництва могли б стати добрим підґрунтям державотворення. Натомість у населення Наддніпрянської України, й передусім україн-ської інтелігенції, яка в переважній більшості була селянською за походженням і тому віддавала перевагу соціальному визволенню перед національним, історично виро-билися анархізм, радикалізм і народництво, віра в “доброrо і розумного господаря”, який наведе порядок і звільнить народ. Щодо цієї віри в господаря, то, наприк-лад, селянство, яке підтримувало С. Петлюру, боролося за якусь своєрідну невизначену ідею селянської волі, уособлену в вождеві, у зідеалізованому ним отамані. Саме ці риси української інтелігенції Східної України, а також на-родницька абсолютизація прогресивності, віра в те, що добробут людей полягає у раціонально-спекулятивних кон-струкціях майбутнього, в якому люди навіки розпроща-ються з несправедливим минулим і сучасним, привели багатьох її представників у більшовицький табір. І нині живуть ці риси, більше того, входять до числа основних етнополітичних характеристик східноукраїнської інтелігенції.

Слабкою рисою галицької еліти була вiдcyтнicть власного досвіду державного керівництва, оскільки за Польщі та Австро-Угорщини вона взагалі не залучалась до вла-ди, а в умовах СРСР керівні посади в Галичині обіймали росіяни або наддніпрянці. Відсутність центрального керів-ництва державного проводу, спроможного здійснювати політику, що відображала б інтереси всього краю, а не окремих його частин, а також координувати зусилля місце-вих політичних і громадських організацій, армії, як і зовнішні чинники, була однією з основних причин пораз-ки ЗУНР. Відсутність кваліфікованих державних політиків у середовищі західноукраїнської інтелігенції була законо-мірним явищем, що пояснювалося браком досвіду дер-жавного та військового будівництва і організації, військо-вого духу, невимогливістю до своїх власних державних функціонерів, призвичаєнням місцевих органів до безкар-ності за помилки і некваліфікованість. Водночас для галицької еліти характерними є енергія, розпорядливість і професіоналізм місцевих політиків, які виявляють здатність до організації самоврядування, уміло викорис-товуючи відповідні етнічні якості західноукраїнського на-селення, що особливо виявилося в 1918-1919 і 1989-1991 pp.

Названі риси українських еліт Галичини і Над-дніпрянської України багато в чому спричинили поразку демократичної еліти на перших президентських виборах в Україні у 1991 р. Незважаючи на поміркованість захід-ноукраїнського громадянства, несприйняття ним анархіз-му й радикалізму, що само по собі могло стати добрим підґрунтям для будівництва держави, слабкість мітинго-вого парламентаризму, врахування тільки миттєвого на-строю виборчої маси гальмували процес консолідації дер-жавотворчих сил, служили сприятливим ґрунтом для їх розколу. З іншого боку, сили української демократії у Над-дніпрянській Україні з їхньою народницькою принциповістю, анархізмом та абсолютизацією суперечностей не мали політичних традицій, політичного досвіду і взагалі тієї політичної культури, яка твориться не лише серед кіл, що зазнавали тільки поневолення і тому на всі речі дивляться знизу і губляться серед нерозв'язного хаосу другорядних справ, а й