Оскільки нині при владі фактично знаходиться другий ешелон колишньої радянської номенклатури, то вона, відповідно, прийняла і запозичила ті зразки управління, які були їй відомі ще з минулих часів. Це і відрив влади від інтересів народу, й ігнорування вимог демократичних сил, слабка зацікавленість громадською думкою, захоплення вирішенням своїх матеріальних забаганок, низький поріг моральних засад, що позначаються на деформації життя всього українського суспільства. Водночас – це й некомпетентність, і спроби вирішувати сучасні непрості проблеми державного та суспільного життя лінійними (тобто простими й оперативними) методами, гранично (простіше – через нерозуміння складних соціальних процесів, що відбуваються в суспільстві).

Сьогоднішня еліта – замкнута корпоративна каста, яка часто ставить свої вузькокласові інтереси значно вище від стратегічних інтересів самої держави і в якої відсутнє почуття громадянства (людина без громадянства – тип, витворений передусім практикою тоталітарних режимів XX ст., який чи не найвиразніших рис набув саме в СРСР: "Мой адрес – не дом и не улица... ").

Людина без громадянства справді не має (на глибинно-екзистенційному рівні) ні рідної землі, ні почуття обов’язку перед іншими (крім хіба що сімейного кола), ні розуміння своєї суспільної місії. Тому-то репрезентанти нової еліти з такою легкістю продають за безцінь національні багатства України і в разі виникнення найменшої загрози своїм стат-кам і безпеці тікають за кордон.

У період накопичення первісного капіталу та роздержав-лення колишньої громадської власності саме номенклатура спровокувала таку соціально-економічну ситуацію, яка дала їй можливість не лише безперешкодно й цілком легітимни-ми методами узаконити своє панівне становище у суспільстві, а й легалізувати накопичені капітали та нерухоме майно, на-давши своєму володінню ними правового статусу.

Повертаючись до радянських часів, слід сказати, що навіть в ідеї прагматичної свободи вбачали не можливість для себе добре влаштуватись у житті, а небезпеку, що якась інша, більш спритна людина добре влаштується за її раху-нок. Саме слово "свобода" сприймається більшістю лю-дей як синонім слова "хаос", як можливість безкарного здійснення якихось антисуспільних і небезпечних вчинків – ознака тоталітарної рефлексії, дзеркальне відоб-раження у свідомості того, що робила держава щодо своїх підлеглих. Щодо поважання прав людської особистості як такої, то у багатьох це викликає просто подив. Поважати можна силу, владу, врешті, розум чи освіту, але що люд-ська особистість сама по собі являє якусь цінність – це дико для свідомості радянської людини, оскільки особистість у російській історії завжди була засобом, але ніколи метою. У даному випадку на психологію, яка сформувалася в радянські часи, накладаються ще психологічні особливості, що утвердилися на Русі через Візантію: обожнення і сакралізація влади, заборона давати їй моральну оцінку, ментальна й соціальна нерозділеність особистості.

Радянська пропаганда завжди намагалася протистави-ти особисте суспільному, народному, нівелюючи перше і возвеличуючи друге. Звідси будь-який інтерес до особис-того як у реальній політиці, так і в практиці народного життя (природний і неминучий), набув спотвореної, егоїстичної форми.

Як писав Андре Жид у своїй книзі "Повернення з СРСР", кожен "отримує задоволення тільки в особистому житті. Вдома він тільки спить, всі його життєві інтереси зосереджені в клубі, парку культури, на зборах. Чого ще можна бажати? Загального щастя можна досягти лише за рахунок окремого індивіда, шляхом позбавлення його індивідуальності" (32).

Русифікація корінного населення в Україні, що прово-дилася у рамках радянської політики "зближення і злиття націй", призвела не лише до зростання кількості прожи-ваючих у ній росіян, а й до значного збільшення кількості російськомовного населення в Україні. Протягом 1959-1988 pp. населення України зросло на 9,6 млн. чоловік (із них 5,2 млн. українців і 4,2 млн. росіян), причому в 70-ті роки приріст осіб української національності зменшився.

Темпи цілеспрямованої русифікації з кожним роком прискорювалися. Слід додати, що, крім низького природ-ного приросту українців, за останні 30 років інтенсивно відбувався міграційний процес: за межі республіки виїжджали головним чином українці, а приїздили сюди пере-важно росіяни. Згідно з переписом населення України, проведеним 12 січня 1989 p., воно становило 51,7 млн. чоловік, із них – 11 млн. росіян. Але враховуючи наявність в Україні інших національних меншин, росіян, яких фак-тично 22,1% від загальної кількості населення, насправді значно більше. Додавши до цієї цифри українців, які за-писані українцями, але в мовному, культурному і побуто-вому плані зросійщилися у першому, другому або третьо-му поколінні внаслідок русифікації, урбанізації тощо, мож-на стверджувати, що людей, які психологічно належать до російської національності, в Україні від 35 до 40%. Якщо відмінусувати незначну кількість росіян у Галичині, то можна зробити висновок, що в Наддніпрянській Укра-їні, де більша кількість населення проживає в містах, близь-ко половини населення – російськомовне, а в Києві, Хар-кові, на Херсонщині, Донеччині, Одещині, в Криму росій-ськомовне населення домінує. Усі ці чинники необхідно врахувати як при проведенні державної політики, так і в оцінках менталітету українців, які тривалий час перебува-ли в російсько-радянській системі, до того ж зазнавали впливу часто проімперського менталітету росіян, що про-живають в Україні.