року, почалося десятиліття задушливого неоабсолютизму. Водночас Відень пішов на поступки полякам, що призвело до посилення в краї польських впливів, здобутки українців у культурно-освітній сфері було різко обмежено. Незважаючи на конституціоналізацію внутрішнього устрою Австрії на засадах федералізму і декларування єдності всіх народів імперії протягом 60-70-х pp.. галицькі українці практично опинилися в гірших умовах, ніж поляки. Виборча система до Галицького крайового сейму забезпечувала монополію влади польській шляхті. Результати революції 1848 p., зміцнення польських позицій у Галичині боляче вразили українську інтелігенцію, яка раніше шукала допомоги в союзі з династією Габсбургів. Зневірившись у власних силах, не розуміючи потреби опертися на рідний народ, частина української інтелігенції у боротьбі проти польського наступу почала орієнтуватися на мовно- та історично-споріднену могутню слов'янську державу Росію [12; с.85, 86 ].
В 1850-ті роки викристалізувалася староруська або русофільська ("москвофільська") течія, котра намагалася протиставити польській мові не "низьку" народну мову, а уявний "літературний язик вищого стилю", так зване "язичіє" - суміш української, церковнослов'янської та російської мов, з польськими та німецькими домішками. Старорусини
обстоювали обрядові руські традиції, етимологічний правопис, заснований на походженні слів, а не фонетичний (за принципом "пиши як чуєш, а читай як бачиш"). Вирішальним фактором їхнього русофільства була ворожість до поляків і прагнення довести своє глибоке ! історичне коріння часів Київської Русі, але вони не розуміли кордонів східнослов'янського світу, різниці між власне Росією та Україною. Концепція старорусинів заперечувала існування окремого українського народу і правомірність перетворення мови, якою він говорить, на літературну. Підкреслювалося, що галицькі українці є частиною спільноти, яку означувано поняттям "русский народ", що проживає на території "від Карпат до Уралу". Все більше в старорусинському середовищі переважали відверто русофільські настрої, взяла гору думка, j що "краще втопитися в російському морі, аніж у польському болоті". ] Дійшло до того, що русофіли підтримали антиукраїнські репресії ] самодержавства, зокрема Емський указ 1876 p., вони користувалися і фінансовою допомогою з боку царської Росії [11; с.427, 428]. і
Московська орієнтація з ідеєю відречення від українського національного "я" зайняла беззаперечно домінуючі позиції в західно-українському суспільстві 1860-1870-х років. Галицьке москвофільство, по суті, пропонувало відмовитися від своєї самобутньої ідентичності, стати погноєм російської державної нації, що вже мала високорозвинуту професійну культуру та літературу, і такою ціною зупинити в краї польський наступ [12, с.95]. Ситуація ускладнювалася тим, що наддніпрянські українці під владою російського царизму опинилися на межі виживання через жорстокі антиукраїнські репресії. Русофільство для українців було "не просто питанням політичної орієнтації, - робив висновок І.Лисяк-Рудницький, - воно становило загрозу їхній національній самобутності". Якби та частина українського народу, що мала можливість вільного вибору в конституційній Австро-Угорській державі, "прийняла ідеологію російської нації, єдиної і неподільної, то український національний рух був би приречений" [11, с.429].
За таких обставин, коли в суспільних настроях запанував реакційний москвофільський світогляді українське населення в Галичині опинилося ¦ на краю своєї національної загибелі, на історичну арену на початку 1860-х pp. вийшло молодше покоління української інтелігенції, яке наважилося виступити проти русофільської течії. Безпосередньо поштовх до зацікавлення українством дала поезія Т.Шевченка. І.Франко відзначав, що народовський (українофільський) напрям "виник у нас в основному під впливом творів Шевченка, до того ж творів, друкованих
у Росії і просіяних через сито царської цензури" [20, с 198]. Шевченків "Кобзар" з неперевершеною художньою силою відобразив народне життя і став на захист знедоленого люду, селянства. Проста народна мова була піднята на вершину літературного мистецтва, що дало змогу зрозуміти нікчемність пропагованого старорусинами язичія. М.Павлик (відомий політичний діяч, письменник і публіцист) писав, що твори Т.Шевченка "зробили в Галичині переворот не тільки тим, що показали, до яких високих поетичних речей спосібна хлопська русько-українська мова, а ще більше тим, що в творах тих галицько-руська інтелігенція вперше побачила власний нарід, котрого природні здібності та людськість так високо підніс Шевченко" [19; с.67, 71].
Народовська течія в українському національному русі орієнтувалася на український народ, присвятила себе служінню йому, звідки й дістала назву "народовство" або "українофільство". На противагу москвофілам, які вбачали альтернативу ополячення в орієнтації на панруський світ, а фактично на Москву, Росію, народовці виразно проголосили ідеї самобутності та єдності розділеного між двома державами українського народу. Отже, перед народовцями постало завдання обстоювати прозахідну орієнтацію України, здійснити інтелектуально-духовне відокремлення від Росії [13; 215, 216]. Слідом за наддніпрянськими українофілами кінця 50-х - початку 60-х pp. XIX ст. галицькі народовці почали об'єднуватися в напівтаємні гуртки-громади, до яких входила переважно університетська і гімназійна молодь. Перша народовська громада під назвою "Молода Русь" була створена у Львові в 1861 p., a згодом вони поширились по всій Галичині. На чолі народовського руху стояли Данило Танячкевич (1842-1900), Володимир Шашкевич (син Маркіяна, 1839-1885), Ксенофонт Климкович (1835-1881), Федір Заревич (1835-1879), о. Стефан Качала (1815-1888), Омелян Партацький (1840-1895), брати Володимир (1850-1883) та Олександр Барвінські (1847-1927), брати Омелян (1833-1894) і Олександр Огоновські (1848-1891), Анатоль Вахнянин (1841-1908), Юліан Ромаичук (1842-1932) та ін. Більшість народовців становили перше покоління галицько-української світської інтелігенції, деякі з них були священиками [11, с.430].
Свою діяльність з метою утвердження національної української ідеї народовці спрямовували на просвітницькі заходи серед простого народу. Українські громади, що виникли у провінційних містах Галичини, "з погляду політичного були товариствами зовсім невинними, так само як центральна громада, що існувала у Львові, - стверджував І.Франко, ¦ *. як