Угодова акція народовців 1869-і 871 pp. відбулася на грунті спільного зі старорусинами протистояння полонізаційним процесам. Формальний ініціатор польсько-української угоди народовець Ю.Лаврівський від імені українських послів у сеймі сказав, що українці відмовляються від ідеї поділу Галичини, але ставлять перед польською сеймовою більшістю дві умови: рівноправність, припинення полонізації краю і, по-друге, кінець "деморалізації", розбиття українського табору-Спеціально створена газета "Основа" (1870-1871) обстоювала ідею

українсько-польського порозуміння на основі повної "автономії обоїх народностей". Провал угодовської політики викликав розкол у середовищі народовців і перехід частини з них до москвофільської Течії. Водночас була продемонстрована принципова неможливість рівноправного погодження інтересів двох народів у межах однієї провінції Австрії. Угода Ю. Лаврівського стала для народовської молоді першою серйозною школою політичної боротьби [14, с 101].

Поступово народовський провід переконався у необхідності. створення центрального представницького органу. У жовтні 1885 р. засновано політичне товариство народовців "Народна рада" на чолі з Ю. Романчуком, що означало оформлення ліберально-демократичного напрямку в українському національному русі. Політична програма народовців, прийнята в лютому 1888 p., обстоювала національно-територіальну автономію для українців Австро-Угорщини, що було програмною вимогою Головної руської ради 1848 року. Керована "Народною радою", діяльність народовського табору активізувалася й отримала політичну спрямованість, у чому важливу роль відіграли газети "Батьківщина" (виходила з 1879 р.) та, особливо, "Діло" (з'явилася у 1880 р. за редакцією В. Барвінського, з 1888 р. виходила щоденно). Вже сама назва часопису "Діло" ніби полемізувала з русофільським "Словом" [9, с.71,72].

Поворотним пунктом у боротьбі за вплив на маси між народовцями і старорусинами став 1882 p., коли відбувся судовий процес над москвофільськими діячами А.Добрянським, І.Наумовичем, В.Пло-щанським та ін., звинуваченими у державній зраді. Незважаючи на виправдання підсудних, у ході слідства було скомпрометовано староруських лідерів, які публічно завжди підкреслювали свою вірність Австрії і католицькій церкві, але, як стало відомо, мали зв'язки з росій-ським режимом, православ'ям. "Це був початок кінця "святоюрців", -стверджував І. Лисяк-Рудпицький. - Багато простих патріотів староруського переконання боляче усвідомили, що русофільство ідеологічно й політично являє собою глухий кут" [11.С.431]. Вже з кінця 1880-х років галицьке народовство зміцнилося настільки, що змогло відтіснити русофілів на другий план.

У міру того, як народовська течія посилювалася, вона все більше набирала виразно консервативного забарвлення. Пояснюється це тим, Що керівництво народовців намагалося розширити доступ до основної соціальної бази українського руху - селянства, яке залишалося під переважаючим впливом греко-католицького кліру. Консервативна настроєність сільського духовенства змусила народовських лідерів

відмежовуватися від радикалізму та антиклерикалізму, що були характерними для раннього етапу їх діяльності [5, с.76]. Молода галицька інтелігенція в середині 1870-х років виступила проти консерватизму як народовців, так і русофілів, прагнула надати українському рухові модерного європейського характеру. Так виникла під ідейним впливом М.Драгоманова нова, радикальна течія, що грунтувалася на світо-глядних позиціях позитивізму і немарксистського соціалізму (лідери: І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький та ін.) [4, с.295].

За умов, коли українське питання наприкінці 1880-х років стало чинником міжнародної політики, народовці здійснили чергову спробу порозуміння з поляками. "Нова ера" польсько-українських відносин була урочисто проголошена в листопаді 1890 p., але не мала документального підтвердження і трактувалася обома сторонами по-різному. Народовське керівництво очікувало змін у політичній системі, заявивши про готовність українських послів зірвати співпрацю з москвофілами і не вести опозиційної політики в сеймі, тоді як польська сеймова більшість пішла на певні поступки українцям лише в галузі освіти і мовних прав [5, с.77]. В українському суспільстві, як і в польському, "новоерівська" політика не знайшла широкої підтримки. Проти неї виступили москвофіли і радикали, група противників "нової ери" виділилася й серед народовців, які були незадоволені дрібними, на їх погляд, поступками польської адміністрації. Формально польська і українська сторони проголосили свою відмову від угодовської політики в 1894 р. [7, с.551]. Водночас незадоволення угодою активізувало політичну діяльність народовської більшості, яка на загальних зборах Народної Ради в грудні 1892 р. прийняла другу (після 1885 р.) програму народовців. У ній, зокрема, відзначалося, що галицькі русини є частиною "народу русько-українського", який "утративши самодільність державну боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікся і не зрікається прав самостійного народу..." [2, с 17, 18].

"Нова ера"активізувала громадське життя і дала поштовх до перегрупування політичних сил у Галичині в 1890-х роках. Боротьба навколо "нової ери" стала переломною подією в українському національному відродженні, яке вступило в третю, політичну стадію. Першою українською політичною партією була створена радикалами в 1890 р. Русько-українська радикальна партія (РУРП). Після смерті М.Драгоманова, авторитет якого утримував єдність радикальної течії, РУРП поступово розкололася на націоналістичне і марксистське крила. Націоналістично настроєні радикали об'єдналися з народовцями, що

виявляли невдоволення "новоерівською" політикою. Внаслідок синтезу ідей народовського і радикального напрямків була створена з ініціативи М.Грушевського, І.Франка, Ю.Романчука, К.Левицького та ін. у грудні 1899 р. Національно-демократична партія (НДП). Нова партія перебрала від політичного