Реферат на тему:

“Соціально-економічний розвиток на початку ХХ ст. ”

Соціально-економічний розвиток на початку XX ст.

Рубіж XIX і XX ст. характерний в Україні завершен-ням промислового перевороту і переходом до індустріалі-зації, суть якої полягала в розбудові крупної машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промис-ловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися в надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн сві-ту, у 1900—1903 pp. пережила економічну кризу. 1904— 1908 pp. позначені депресією, і лише в 1909—1913 pp. почалося промислове піднесення.

Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. Проте через низку обставин (вигідне географічне розташування, при-родні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо) вона мала свої особливості, які суттєво вплинули на структуру та розвиток промислового потенціалу краю. Своєрідним каталізатором реалізації потенційних мож-ливостей регіону стала економічна криза, яка, загострив-ши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об'єд-нати сили. Тому вже на початку XX ст. Україна за рів-нем концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. П'ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровсь-кий, Олександрійський, Петровський,Донецько-Юрієвський) продукували майже 25% загальноросійського ча-вуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах в Укра-їні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США— лише 33%.

Концентрація промислового виробництва сприяла про-цесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку саме у найбільш «концентрованих» галузях — металургійній, кам'яновугільній, залізорудній тощо. На початку сторіччя виростають могутні синдикати: «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), «Гвоздь» (1903). Це були досить могутні об'єднання. Нап-риклад, утворений 1904 р. синдикат «Продуголь», до яко-го входили 18 окремих акціонерних товариств, контро-лював 75% видобутку кам'яного вугілля в Донецькому басейні. Однак, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували гос-подарський розвиток, заважали технічному прогресу, зву-жували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

Монополістичні об'єднання України були тісно пов'яза-ні не тільки з російською буржуазією, а й з іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок. Показово, що понад 25% іно-земних інвестицій у промисловість Російської імперії при-падає саме на Україну. Через це у вугільній промисло-вості 63% основного капіталу перебувало у володінні іно-земних компаній, а в металургії — 90%. Могутній син-дикат «Продуголь» фактично цілком контролювався фран-цузькими інвесторами. Це гальмувало і деформувало еко-номічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже місцевий виробник ви-тіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержа-них за рахунок монопольних цін та державних військо-вих замовлень, вивозилася за кордон.

Важливою особливістю промислового розвитку Укра-їни був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Пів-день України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і бурхливо розвивав промислове виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спе-ціалізація промислових районів. Донбас став центром ву-гільної промисловості, Нікопольський басейн — марган-цевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і пев-ною мірою Лівобережжя — цукрової. Характерно, що ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Цьому процесові сприяли значно швидші, порівняно із загальноімперськими, тем-пи розвитку важливих галузей промисловості. Протягом першого десятиріччя XX ст. в Україні частка промисло-вості в загальному обсязі продукції усього народного гос-подарства сягнула 48,2%, тоді як еквівалентний загальноімперський показник становив лише 40%. Українські землі наприкінці XIX — на початку XX ст. стали одним з головних промислових районів Російської імперії. Саме тут 1913 р. вироблялося 69% загальноросійської продук-ції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну в цей час припадало 20,2% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії.

Характерною рисою розвитку української промисло-вості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що 1913 р. на українську промисло-вість припадало майже 70% видобутку сировини та виго-товлення напівфабрикатів Російської імперії. Така дер-жавна політика суттєво деформувала структуру економі-ки України. Незважаючи на те що на її території був зо-середжений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, в якому в селах проживало 80% населення.

В аграрному секторі України на початку XX ст. налі-чувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Части-на з них, переважно великі земельні латифундії, пере-йшла на капіталістичні рейки, створивши ефективні, ба-гатогалузеві господарства. Органічно вписалися в нові умо-ви господарювання маєтки Кочубея, Терещенка, Харитоненка та ін. Решта ж поміщиків, не пристосувавшись до буржуазних відносин, була змушена продавати свої зем-лі. Про масштаби цього процесу свідчить хоча б той факт, Що протягом 1877—1905 pp. дворяни Півдня України про-дали майже половину своїх володінь (у цілому в україн-ських землях поміщики до початку першої російської ре-волюції спродали понад 1/3 своїх земель).

Перетворення землі на товар кардинально змінило життя не тільки дворянства, а й селянства. У пореформений період інтенсивно розгорнувся процес його майнової диференціації. Характерною рисою цього процесу було не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляриза-ція: 1917 р. частка заможних господарств (понад 15 деся-тин) становила 5,1%, а відсоток безземельних та малозе-мельних селян в Україні сягнув 80,5% . Якщо врахувати, що селянин сплачував викупні платежі,