Нестор наводить переказ про те, що брати Кий, Щек і Хорив держали владу в княжіннях полян, древлян, дреговичів, словен, полочан. Період князювання цієї династії відноситься до VI — VII ст. У цей час виникло княжіння полян, пізніше назване «Руською землею», яке очолив князь Кий. Нестор пи-ше і про спробу Кия закріпитися на Дунаї. Отже, Кий об'єднав навколо Руської землі значну територію. Прокопій Кесарійський зазначає, що імператор Візантії Юстініан 1545 р. виря-див посольство до слов'ян для впорядкування кордонів між 1 державами.

Таким чином, на підставі писемних свідчень можна зробити висновок, що державність у Руській землі було започатковано десь у VI ст.

Процесові становлення державності й згуртуванню навколо Руської землі літописних древлян, дреговичів, кривичів, І сіверян, радимичів, уличів та іншої людності сприяло заснування Києва. Розташований у вигідному географічному місці, Де перетиналися торговельні шляхи, він став головним полі-тичним центром східних слов'ян.

ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ РУСИ-УКРАЇНИ

На початку державотворення в Київській Русі переважали організаційні риси, властиві княжінням. На жаль, цей період її розвитку залишається маловідомим через відсутність певних історичних джерел. Більше оповідають літописці про кінець IX — XII ст., коли в Русі верховна влада зосереджувалася в ру-ках великого князя київського.

За часів князювання Аскольда (Оскольда) — останнього з династії Києвичів — відбулося кілька походів на греків (860 p., 863 p., 866 p., 874 p.), результатом яких стали вигідні для Русі договори.

Влітку 860 р. Аскольд запровадив у Русі християнство.

Створюється митрополія, починається будівництво церков, переклад біблійних книг, іконописання.

Переворот 882 р. поклав кінець державотворенню Аскольда. Олег, регент малолітнього Ігоря Рюриковича, підступне вбиває правителів Києва і захоплює місто. Державний пере-ворот, як зазначає О. Пріцак, привів до зміни династій ш київському троні й зробив у подальшому більш безпечним торговий шлях «із варяг у греки». Київ та кияни підтримала державний переворот 882 р. й вітали Олега як реставраторе старої слов'янської язичницької віри.

Якщо обов'язки перших київських князів були порівняне простими й полягали в управлінні землею полян (на місця правили князі-васали), організації ополчень, командування військом, підкоренні нових земель, визначенні розмірів і зби-ранні данини (полюддя), то при Володимирі Святославич (завершив об'єднання всіх східнослов'янських земель у скла-ді Русі) та Ярославі Володимировичу (зробив Київську Русі могутньою державою, за що народ прозвав його «Мудрим», князівські функції ускладнилися. Це було зумовлено таким обставинами: 1) з територій приєднаних княжінь, де раніше порядкували васали, сформувався великокнязівський домен тому великому князю київському доводилося господарював в ньому; 2) ускладнилися форми феодального панування v підлеглості в межах усієї держави, а також військово-організаційні функції князя. Якщо раніше він один формував дружину, то тепер це робили для себе й осілі на землях дружинники князя, які перетворилися на феодалів. Зі обставин, що склалися, формування народного ополчення та війська з розрізнених загонів вимагало від великого князя значних організаційних зусиль, розробки стратегії і тактики

У XI — XII ст. князі, відмовившись від експансії, пере-йшли до захисту завойованих або добровільно приєднаних зе-мель. Вони зміцнювали кордони свого краю фортифікацій-ними спорудами, а необхідні для цього величезні кошти v людські ресурси брали із земель залежних феодалів. Але чимало з них, отримавши імунітетне право, протидіяли цих заходам. До подолання опору залучалися новостворені дер-жавні структури. Князеві слуги-васали (посадники, воєводи тіуни) справляли податки з місцевих феодалів та удільню князів, вільних селян і міщан, контролювали митну справу виконували інші доручення. Згодом з кола цих наближених формувався апарат державних (двірських) управлінців.

У Київській Русі з розвитком внутрішньої і зовнішньої торгівлі чимдалі більше уваги приділялося забезпеченню охо-рони іноземних купців, фінансовій справі, правовому регулю-ванню.

Особливого значення набувало судочинство. Якщо на по-чатку державотворення князь особисто творив суд, то в XI— XII ст. цим також займалися уповноважені ним слуги, а вели-кий князь судив лише населення головного міста й управителів удільних земель. З наданням імунітетного права місцевим кня-зям і феодалам вони також розглядали судові справи.

За князювання Ярослава Мудрого було складено збірник законів давньоруського феодального права — «Правду Ярос-лава», предметом захисту якого були, зокрема, життя і честь дружинної знаті й княжого двору. Згодом цей збірник поряд з «Правдою Ярославичів», «Локоном вірним» та «Уроком мостникам» увійшов до Короткої, Найдавнішої (XI ст.), редакції «Руської правди».

Найважливіші рішення великий князь приймав лише після ради з дружиною чи боярами. Серед інших обговорювалися питання зовнішньої політики (оголошення війни, укладення миру або союзу з іншими державами), а також внутрішньо-політичні проблеми (прийняття нових законів, розгляд деяких судових справ тощо).

Слід зазначити, що рада з дружиною чи боярами — це не якийсь особливий інститут державної влади, а елемент вій-ськової демократії, що глибоко вкорінився в Русі.

Якщо запропоновані князем шляхи розв'язання тієї чи іншої проблеми не знаходили підтримки на раді, він виносив її на всенародне обговорення (віче). Віче також скликалося в містах з ініціативи самих народних мас чи бояр (дружинників) з метою заміни князя, захисту від нападників тощо.

Інколи в історичній літературі віче зображається як постійно діючий орган держави. Насправді це не так. Вічем скликалося для вирішення окремих питань