Однак, попри це, князь залежав від впливової боярської верхівки. Якраз вона виступила проти малолітніх Рома-новичів. «Робила раду» з боярами Мирославом і Детьком княгиня Романова. А Юрій Львович за порадою бояр при-єднав Берестейщину 1289 р.

Рада бояр не була постійно діючим інститутом влади. Але вона перетворювалася на нього, коли становище князя става-ло хитким, потребувало підтримки, або коли він намагався обмежити права бояр.

Нерідко бояри розходилися в поглядах, що використову-вали князі для досягнення власної мети. Або ж вони взагалі обходилися без ради бояр. Оповідаючи про свавілля Воло-димира Ярославича, літописець зазначає, що він «не любив думи з мужами своїми».

Отже, бояри як суспільно-політичний прошарок були правлячим станом, який активно впливав на життя держави.

У Галицько-Волинському князівстві, як і в більшості великих князівств Київської Русі, набула поширення складна двірцево-вотчинна система управління. Тут двірцево-вотчинні посади швидше, ніж в інших руських князівствах, перетво-рювалися на двірцеві чини. Двірцево-вотчинні слуги в князів-ському домені одночасно виконували й різні управлінські функції у межах всього князівства. За літописом, поєднували функції слуг і управлінців посади двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника, тисяцького (воєводи), соць-кого та інші. Ця категорія осіб мала свій виконавчий і керівний апарат, який фактично був розгалуженим вищим адміністративним органом управління князівством. Абсолют-но всі посади у великокнязівському управлінському апараті займали бояри. (Чим не боярська рада?) Хоч цей апарат підлягав князеві, він був противагою князівській владі.

У Галицько-Волинській державі велика увага приділялася військовій розбудові. Тут військо формувалося за попереднім принципом, доки князь Данило Галицький не організував. Його на основі народного ополчення. До нього входили селяни, міщани, дрібні бояри. За військову службу вони отримували платню або земельні наділи. Якщо раніше наймане військо формувалося з чужоземців чи вихідців з інших і княжінь, то тепер у Галицько-Волинському князівстві воно і складалося з місцевого населення. Це мало важливе значення, і бо якраз тоді служиле боярство й феодали почали відмовлятися від військової служби. Тож формуванням війська нового і типу в середині XIII ст. князі здійснювали тиск на опозиційне настроєних бояр.

Як уже зазначалося, боярство користувалося імунітетним правом. Це були великі землевласники, що посідали у місця в округах, а пізніше — у воєводствах. Інколи ці адміністративні одиниці називали, як і раніше, волостями. Вони ділилися на тисячі й сотні. Відповідно до цих територіальних одиниць називалися посади: волостель, тисяцький (воєвода), соцький. Управлінські посади в землях передавалися у спадок. А земля в князівствах була боярською. Бояри й правили у своїх землях.

Князівський суд і система судочинства майже не зміни-лися. В приватних володіннях судова влада, як і раніше, на-лежала власникам цих земель.

У зв'язку з руйнівним татаро-монгольським нападом 1259 р. Галицьке-Волинське князівство було змушене підкоритися Золотій орді. Завойовники зберегли державний устрій кня-зівства й місцеву адміністрацію, а князі визнали хана як свого вищого сюзерена. Відтоді кожен претендент на князівський стіл мав підтвердити це право отриманням від хана чи його намісника ярлика (грамоти).

Домогтися цього було непросто. Ординські хани не лише вимагали дорогих дарунків. В орді князів примушували до-тримуватися принизливого етикету й неприйнятних для них ритуалів. У разі відмови непокірних чекала жорстока кара і навіть смерть.

Українські (руські) князівства були буферною зоною, де хан тримав своїх баскаків, які контролювали місцеву адмі-ністрацію, що заперечує твердження про інкорпорацію Руських земель Золотою ордою.

Отже, в другій половині XII ст. князям південно-західної Руси-України судилося стати васалами Золотої орди, а їхнім князівствам — її провінціями з правом формального самовря-дування.

СУСПІЛЬНИЙ ЛАД РУСИ-УКРАЇНИ

На початку становлення державності суспільство Київ-ської Русі мало чим відрізнялося від суспільного ладу княжінь. Суспільство або община, за «Руською правдою», поділялися на дві основні групи людей: 1) людей («людінов»), або вільних общинників; 2) «луччих мужів» (княжих мужів), до яких нале-жали дружинники (вони ж і бояри), місцеві князі, верхівка общини та ін. З другої групи формувався стан феодалів.

Першими феодалами були князі, здебільшого власники зе-мель, сіл, містечок. На кінець X ст. склалися великокня-зівський домен і домени місцевих князів. Маєтки князів постійно зростали за рахунок привласнення общинної землі різними шляхами (правовими й неправовими). Захоплюючи великі земельні простори, князі створювали там центри свого феодального володарювання — так звані міста-замки.

Київські князі не могли особисто управляти як слід усією своєю власністю, тому відразу ж після завоювання території вони жалували землі за службу своїм «мужам», родичам, дружинникам тощо. Жалування земель супроводжувалося роздаванням імунітетних прав. Пожалувані території перетво-рювалися на сеньйорії.

Нові власники, спираючись на свої озброєні дружини, управлінські й судові органи, здійснювали самостійну внутрішню і, якоюсь мірою, зовнішню політику.

Інакше кажучи, поряд з великими феодалами, якими були князі, виростав клас дрібніших феодалів. Нові власники — васали або бояри — ревно оберігали пожалувані землі. Пору-шення кордонів їхніх володінь вважалося на Русі найгрубішим порушенням законів. Чинне у XII — XIII ст. феодальне право створювало сприятливі умови для закабалювання чимдалі більшої кількості селян.

Звернімо увагу на те, що князі, надаючи землі, здебільшого не закріплювали прав успадкування земельних володінь, тим паче продажу чи дарування. Такі держателі земель у своїй більшості були тимчасовими власниками. Разом з тим ці власники могли жалувані або інші землі викупити й таким чином стати довічними власниками.

Найчисельнішою соціальною верствою Русі були вільні общинники (селяни), їх ще називали смердами. Приблизно до

середини XI ст. значна частина смердів була вільною і платила князям, боярам та іншим власникам земель данину.