Культура князівських часів за основу мала місцеві, на-родні елементи. Вони виявлялись у багатому побуті і словесності, у віруваннях і народній філософії, у різних ділянках мистецтва. Ця первісна культура дедалі розвивалась і багатіла своїми власними соками, але діяли на неї також різні чужосторонні впливи. У по-чатковій епосі найсильніші були запозичення з Орієнту — через хозарів, арабів, Персію: це слідно головно у мистецькій промисло-вості. Від X ст., а зокрема від часу прийняття християнства, запа-нував візантійський вплив, що виявився у різних ділянках життя: у техніці ремесел, в мистецтві, письменстві, науці, прав. Вплив Скандінавії позначився на державній організації і військовості. У західних землях виявлялися західноєвропейські впливи, що йшли найбільше через Угорщину і Німеччину — знати їх в архітектурі, у міському праві, в уживанні латинської мови, у толеранції до католицької церкви. Ці різні запозичення приймалися спроквола, зазнавали різних змін, вростали у місцевий грунт — і стоплювалися з ним в одну культурну цілість високої якості.
Початки письма в Україні появилися ще перед прий-няттям християнства. Новітні досліди виказали, що договір Олега був укладений болгарською мовою, але справлений у Києві, а дого-вір Ігоря уже списаний тодішньою українською мовою. Живі зв'яз-ки з Сходом і Візантією спричинили поширення письма в дуже ранніх часах. Але щойно з заведенням християнства освіта набрала всенародного характеру. Перші християнські князі звернули велику увагу на освіту. Володимир «почав брати у значних людей дітей і давати на шкільну науку»; Ярослав у Новгороді «зібрав від ста-ростів і попових дітей триста учити з книг». Це було свого роду обов'язкове навчання для молоді вищих станів, що мала займати вищі світські та духовні становища. Пізніші князі не вели вже такої широкої культурної акції, і школа перейшла в руки церкви. Це, безперечно, вплинуло на односторонність освіти, і в XVII ст. автор «Перестороги» справедливо робив закид давній державі, що вона занедбала школу. Школи існували при єпископських катедрах, більших церквах, монастирях; учителями були священики і дяки. Головна мета школи була навчити читати і писати, за підручники правили богослужбові книги, найчастіше псалтир. Знання світських людей звичайно закінчувалося на нижчій школі, тільки кандидати духовного знання знайомилися докладніше з святим письмом. Хто бажав здобути собі ширше знання, доходив до нього самотужки, т. зв. «книжним почитанням», вчитуючись у книжки, які міг дістати. При вищій освіті потрібне було знання грецької мови, і її вчили в деяких школах, а живі зв'язки з Візантією цю науку облегшували. У західних землях знали також латинську мову. Верхом науки було знання стилю і риторики за візантійськими зразками. Освіта в тодішній Україні глибоко проникла у вищі верстви; це видно з частих згадок про князів, що залюбки розчитувались у книгах і цікавилися науковими питаннями, наприклад, про Яро-слава, що уфундував першу бібліотеку при Софії, про Володимира Мономаха, що сам писав свої спомини, про волинського князя Володимира Васильковича, якого славили філософом.
Наука перебувала під повним впливом Візантії. Це да-вало Україні значну користь, бо вона могла з першого джерела черпати те, що залишилося по давнім грецькії і римськім світі. Це було величезне багатство знання, досвіду, понять, традицій. Але саме ця велич візантійської культури впливала пригнітливо на молоду культуру України — вона в усьому піддавалася під керів-ництво свого вчителя і не мала змоги ступити на власний шлях. І в Україні не розвинувся власний досвід, не зросла власна наука.
Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови — «Шестиднев» і «Фізіолог». «Шестиднев» Василія Великого, перероблений болгарським екзархом Іваном, пояснював шість днів створення світу, доповнюючи біблійні відомості здебільшого казковими оповіданнями; «Фізіолог» — це була популярна зоологія, що містила опис різних тварин з їх справжніми і казковими прик-метами. Крім цього, бували статті на природознавчі теми в різних збірниках. Явища природи будили велике зацікавлення, особливо явища небуденні, і в літописах часто зустрічаємо записи про затьми* сонця і місяця, про землетруси, повені, бурі, суворі зими та ін. Ці звістки дають тепер цінний матеріал для дослідів давнього підсоння та інших природних явищ, але сучасники не були спро-можні витягнути з них яких-небудь загальних висновків.
Практичне значення мала медицина. Першими лікарями були ворожбити і знахарі — всякі відуни, обавники, потворники і ку-десники — лікувальні заходи яких ішли в парі з закляттями і замовлянням. Лікарське знання піднеслося згодом, коли Україна ввійшла в тісніші зв'язки з Візантією. Учений лічець, або лічитель, зайняв місце знахаря. Перші визначні лікарі були чужинці. Під кінець XI ст. в Києві славився якийсь лікар-вірменин: «хитрий був на лікування такий, якого перед ним не було: як тільки поба-чив хворого, пізнавав і провіщав йому смерть — день і годину; і ніколи не змінилося його слово, такого не лікував.» Другий чужинець, Петро Сурянин, з Криму, мабуть грек, був лікарем чернігів-ського князя Святоші, пізніше переїхав до Києва і тут «лікував много». Вони обидва закінчили життя ченцями у Печорському мо-настирі. В цьому ж монастирі згадуються і перші лікарі місце-вого роду — Дем'ян Пресвітер і Агапіт Лічець, обидва в другій половині XI ст. Згодом число лікарів збільшилося, і вони належали до церковних людей, що підлягали єпископському судові.
Відомості з географії були дуже обмежені. Найбільш відомим підручником була «Топографія» Козьми Індикоплова, александрійського купця з VI ст., що відбув
