подорожі до Африки та Арабії; але він відкидав теорію Птоломея, що земля є кулею, і намагався довести, що земля — це площа чотирикутної форми, замкнена сті-нами, що сягають до небесного склепіння, а рухами сонця і зір керують призначені до того ангели. Окремі вістки про різні землі і народи бували також у візантійських письменників і перейшли від них до наших літописів. З українських описово-географічних творів найбільшої популярності набули «Хождения» Данил» Мниха до Святої землі; автор, чернігівець, відбув свою подорож кілька років після того, як хрестоносці здобули Палестину, і над Христо-вим гробом повісив лампаду на спомин про свою батьківщину. Знання математики обмежувалося до простих чотирьох дій, дробів і обчислювання проценту — все для практичних потреб.
Давня наука характеристична ще одним: мало провадилося реальних дослідів, зате незвичайне зацікавлення будили теоретичні міркування, які називано філософією. Не раз за тих часів згаду-ються «філософи», як митрополит Клим Смолятич, «книжник і філософ такий, якого в руській землі не було», або волинський князь Володимир Васильковим, що «розумів притчі і темне слово та багато розправляв з єпископом від книг, бо був книжник вели-кий і філософ, якого не було в усій землі і по ньому не буде»... Але трудно вважати їх за творців якихось нових філософічних систем — це були люди з більшою освітою, що цікавилися деякими загальними питаннями, і сучасники віддавали їм перебільшені похвали. Зрештою, в Україні не було тоді навіть повних перекладів старовинних філософів: з Платона* знали тільки короткі уривки і сентенції, з Арістотеля деякі фрагменти, що ввійшли до писань Івана Дамаскина. І тодішні філософи мусіли задовольнятися цим невеликим засобом чужої науки. «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зелах літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юна-ки, що вчаться філософії і хочуть вийти на мудрості, всюди зби-рають, що краще...»
Самостійні наукові досліди появилися тільки в тих ділянках, якими Візантія не цікавилася, а саме в тому, що стосувалося знання про Україну і Східну Європу. Не маючи чужого матеріалу, українські книжники мусили самі досліджувати ці пи-тання.
Спробу цього бачимо на перших сторінках найдавнішого літопису. Літописець широко займається історією людства від створення світу і до вісток, які зачерпнув із Біблії та з грецьких джерел, додає свій виклад про походження слов'ян, їх мову, етнографічну приналежність, їх мандрівку та описує звичаї племен, що належали до Київської держави. І в пізніших літописах трапляються деколи згадки про побут різних народів і країн. Натомість мовознавство не знайшло своїх дослідників, і не було спроби скласти граматику тодішньої літературної мови, хоч у Візантії граматичні досліди були досить розвинені.
Вище стояла історіографія. В Україні були відомі візантійські хроніки (наприклад, Малали і Гамартола), дещо з болгарських літописів і деякі західні історичні оповідання. За зразком цих дослідів розвинулось і українське літописання. Головний його осе-редок був у Києві. Перший літопис появився вже за часів Ярослава, 1039 p., мабуть на дворі київського митрополита. Потім продовжу-вали історичні записи ченці Печерського монастиря, як Никон Ве-ликий* (коло 1069—1073 p.), славний Нестор* літописець, який коло 1112 р. впорядкував «Повість временних літ», і ще інші монахи, невідомі нам на ім'я. Літописну працю вели ченці Видубицького монастиря, як ігумен Сильвестер; також інші монастирі мали свої літописи. На княжих дворах існували двірські літописи, в яких записувано сучасні події. Княжим літописцем був Василь, що описав осліплення князя Василька Ростиславича і тодішню волинську війну. Найвизначніший з князівських літописів є Галицько-волин-ський літопис, який укладено на дворі короля Данила і його наступ-ників; невідомі з імені літописці самі брали участь у воєнних по-ходах і визначалися патріотизмом та прив'язанням до князівсь-кої родини.
Літописці не всі мали однаковий хист і освіту, тож і їх твори мають нерівне значення. У більш освічених істориків бачимо охоту використати різнорідні джерела. Поруч з власними спостере-женнями та оповіданнями очевидців вони використовують народні перекази, життя святих, чужосторонні хроніки, деколи сягають і до урядових архівів. Не задовольняються самим часовим зістав-ленням подій, але стараються викрити причини і внутрішній зв'язок подій. «Хронограф повинен писати про все минуле — деколи писати про переднє, деколи повернути на заднє: мудрий читач зрозуміє»,— так пояснює свою методу галицький літописець. Роз-виток літописання є доказом, що й на інших ділянках могли розви-нутися самостійні наукові досліди, якби на тодішніх людях не тя-жіли чужі літературні традиції.
Письменство розвивалося спершу на грецьких пе-рекладах. Найпопулярнішими були фантастичні романи на орієнталь-ні мотиви: «Александрія» — опис боротьби Александра Великого з казковими народами, «Повість про індійське царство», де виступає як головна постать цар-священик Іван, «Троянська війна», «Слово про премудрого Акира», з приповідками та загадками, «Стефаніт і Іхнілат» — звіринний епос, «Варлаам і Йоасаф» — переробка життєпису Будди, «Девганієве Діяння» — героїчний епос із бороть-би з арабами та ін. Всі ці теми свідчать про живе зацікавлення давньої України таємничими країнами Сходу; багато мотивів з тих оповідань увійшло з часом в українські народні казки. Дуже поши-рені були апокрифічні оповідання на теми із святого письма: про Адама, заповіти патріархів, євангеліє про дитинство Христа, «Ходження Богородиці по муках»,— різні легенди з життя святих. Ця перекладна література знаходила місце в різнорідних збірниках під назвами «Пчола», «Золота Ціп» (ланцюг) та ін.
Оригінальна література творилася спочатку через перероблення чужосторонніх тем, до яких письменники додавали місцеві мотиви; такий характер має