1 вересня 1939 р. Німеччина приступила до війни проти Польщі, що і дала початок Другій світовій війні. У міжнародних відношеннях утворився складний вузол протиріч: країни демократії (Англія, Франція, США) - СРСР - країни фашистського блока(Німеччина, Італія, Японія).

Чимала частка відповідальності передвоєнної політичної кризи лягає на правлячі кола Англії і Франції. Та обережність, а те і просто недовіра до зовнішньополітичного курсу СРСР, що демонстрували уряди Великобританії, Франції, США й інших країн, визивалися багатьма причинами. Але одна з них, безсумовно, була викликана внутрішньополітичним положенням СРСР. У правлячих колах заходу відчувався страх перед непередбаченими рішеннями радянського керівництва в зовнішній політику і перед терористичним режимом, установленим Сталіним у середині країни. Важко піти від висновка, що саме в цей складний момент радянських керівників покинуло також почуття реалізму і витримки. Певне, до даної позиції Сталіна і його оточення цілком застосовні слова А.Н. Яковлева: «Виправдувати власні падіння гріхами інших - шляхом не до чесного самопізнання і відновлення, а до історичного безпам'ятства».

Радянське керівництво не могло не знати, що мюнхенський договір - не останній зовнішньополітичний крок західних держав. Воно було інформавоно про глобальні плани Гітлера. Тому поряд із політикою Англії і Франції сталинизм став однієї з основних причин, по якій Радянський Союз не був готовий до угоди з цими країнами про спільні дії проти фашизму.

Роблячи в реалізації своїх агресивних задумів основну ставку на військову силу, Гітлер надавав велике значення і дипломатичним засобам. На зовнішньополітичний апарат фашистського рейха була покладена задача запобігання можливості об'єднання проти німецької агресії СРСР, Франції і Великобританії. Користуючись реакційними настроями британських правлячих кіл, нацисти ринулись переконати їх у тому, що Німеччина бажає жити з Великобританією у світі і дружбі і думає лише про боротьбу проти Радянського Союзу. У значної частини британських правлячих кіл ці запевняння нацистського керівництва викликали довіру і знаходили підтримку. Вони були схильні розглядати Німеччину як союзника. Чемберлен вірив, що зможе домовитися з Гітлером про поділ сфер впливу, і німецька агресія буде спрямована проти СРСР.

Проте Німеччина лише приховувала їхні справжні наміри. Задача німецької дипломатії полягали в тому, щоб у глибокій таємниці, але з усією можливою рішучістю «сплочати спілку проти Англії».

Настільки ж короткозорою, як і британська, виявилася політика Франції. Уряд США, йшовши на поступки внутрішній реакції і що намагався створити видимість «невтручання» у європейські справи, фактично притримувався політикою попуску агресивним намірам Німеччини. Правляче коло в США розраховувало на те, що США лише виграють від сутички інших країн, а агресивний курс Німеччини і її союзників допоможе стримуванню комунізму в Європі й Азії.

У умовах зростаючої військової погрози Радянський Союз 17 квітня 1939 р. запропонував Англії і Франції почати переговори про взаємні зобов'язання робити один одному необхідну поміч, у тому числі і військову, у випадку агресії в Європі проти любого з договірних держав. Під тиском суспільної думки Англія і Франція змушені були піти на переговори. Проте переговори зайшли в безвихідь.

Влітку 1939 р. СРСР запропонував Англії і Франції військову конвенцію, що передбачає спільні дії збройних сил трьох держав у випадку агресії. Правляче коло Англії і Франції не окликнулися на цю пропозицію. Над СРСР нависнула погроза зовнішньополітичної ізоляції.

З приходом до влади в Англії кабінету Черчеля й особливо після розгрому Франції Німеччиною положення стало помалу поліпшуватися. Поступово зміцнилося переконання, що антирадянський курс рівносильний розколу потенційних антигитлеровских сил і лише допомагає Гітлерові ізолювати своїх супротивників один від другого. Вже в травні 1940 р. англійський уряд вирішив послати в Москву свого «спеціального і надзвичайного уповноваженого» Стаффорда Клиппса для переговорів про торгівлю, що уряд Чемберлена завів у безвихідь.

Декілька змінився і характер американо-радянських відношень. Уряд США йшов на це повільно і непоступово. Проте, відношення між Радянським Союзом і Сполученими Штатами Америки поступово поліпшувалися. У січні 1941 р. державний департамент США повідомив радянського посла у Вашингтоні, що «політика, викладена в заяві, передано президентом представникам преси 2 грудня 1939 р., що звичайно називають «моральним ембарго», більше не буде застосовуватися до Радянського Союзу». Тим самим уряд Рузвельта відмовився від антирадянського заходу, уведеного під час радянсько-фінляндського конфлікту.

У березні 1941 р. американський уряд і в квітні англійській повідомили радянському уряду, що Німеччина готується напасти на СРСР. Сталін не порахувався з цими попередженнями, розцінивши їх як провокацію, маючі ціллю викликати радянсько-німецьку війну.

Уряди США й Англії не залишалися, глухі до повідомлень, що розповсюджувались німецько-фашистською агентурою. Антирадянська обмова знаходила тут благодатний грунт. Правляче коло США й Англії були вкрай зацікавлені в тому, щоб утягнути СРСР у конфлікт із Німеччиною, тому що вони бачили в цьому порятунок для себе. Виходячи зі своїх власних інтересів, уряди США й Англії вирішили попередити Радянський Союз про можливий напад на нього Німеччини.

Попередження урядів США й Англії зовсім не означали, що вони піклувалися про безпеку СРСР. Навіть напередодні нападу Німеччини на СРСР ці уряди намагалися вести подвійну гру: вони хотіли переконати Радянський Союз у своєму дружньому до нього розташуванні й у той же час не лишали думки про розтрощення Радянської соціалістичної держави.

Радянсько-німецькі відношення

Радянсько-німецький пакт про ненапад і секретний протокол

Радянський уряд робив