дослідження підтвердили існування давньоруського православного монастиря в Уневі ще в кінці ХІІІ ст. за князювання Лева Даниловича – коли на західноукраїнські землі, рятуючись від монголо-татарського спустошення, масово втікали ченці з Києво-Печерської Лаври та інших монастирів Подніпров’я й Поділля. На новому місці вони організували склодувне виробництво, мали свої пасіки та інші угіддя. Перша писемна згадка про православну Унівську обитель датована 1395р. Нею опікувалися галицькі князі, а з середини ХIV ст. – православні литовські князі з роду Гедиміновичів.
Невдовзі після того, як татари спалили дерев’яну обитель, за її відбудову взявся місцевий лицар Олександр Ванько Лагодовський. Народний переказ про ці події оповідає таке: Ванько Лагодовський важко занедужав на хворобу ніг і гадав, що вже не зможе піднятися з ліжка. Однак, однієї ночі йому уві сні явилася Пресвята Богородиця й повеліла їхати на схід від його маєтностей і шукати серед пролісів Гологорів цілющого джерела.[18, с.64-65].
Пошуки привели Лагодовського до джерела біля згарища старого руського монастиря. Після чудодійного зцілення його водою лицар присягнув Богородиці відродити храм і чернечу обитель. Що й зробив упродовж 1549-1574рр., присвятивши цьому все своє життя й стративши майже всі свої маєтності. [18, с.64-65].
Монастир оточений високими оборонними стінами з бійницями та кутовими вежами. По їх периметру з боку подвір’я розташовані келії.[32, с.10].
Посеред укріпленого дворища лаври у масивному готичному стилі зведено оборонний собор Успення Пресвятої Богородиці (XV-XVI ст.) з бійницями попід дахом та карбованим гербом роду Шептицьких на контрфорсі.
У XV – поч. XVI ст. Унівський монастир підлягав галицькому митрополитові, однак грамотою від 13 листопада 1589р. константинопольський патріарх Єремія звільнив монастир від цієї залежності і затвердив за ним статус архимандрії, тобто чернеча обитель перетворилася на самоуправну Лавру. Це дало поштовх розвитку шкільництва та книгодрукування. Унівська Лавра стала одним з найбільших в країні осередків давньоукраїнської культури. Монастир прославив своїм перебуванням Іван Вишенський – невтомний борець проти примусового покатоличення й ополячення українського народу. У стінах Унівської Лаври І.Вишенський у 1606р. написав славнозвісне “Посланіє до стариці Домініканії” – палкий полемічний трактат проти свавілля монахів войовничого католицького ордену Домініканів, які не стільки проповіддю, скільки вогнем і мечем викорінювали православну “єресь” з уярмленого українського народу.[3, с.362].
Розквіт монастиря пов'язаний із шляхетським родом Шептицьких. У другій половині XVII – першій половині XVIII ст. архімандритами монастиря були Варлаам (з 1688р.) та Афанасій (з 1713) Шептицькі. В 1648-1770рр. при лаврі діяла друкарня.
Після першого поділу Речі Посполитої (1772р.) Львівщина відійшла до складу Австро-Угорської імперії, її уряд з 1787р. видав указ про ліквідацію багатьох замків і монастирів Галичини, серед яких була й Унівська лавра.
Галицький митрополит М.Левицький (1774-1858рр.) у 1817р. домігся від австрійського уряду дозволу на відродження Унівської лаври. Він перебудував південне крило монастиря на митрополичу резиденцію і прожив тут сорок років, активно розбудовуючи Галицьку митрополію УГКЦ. За цю подвижницьку працю у 1850р. папа Пій ІХ звеличив м. Левицького до чину кардинала.[2, с.326-327].
Ченці повернулися в Унів у 1919р. після того, як Андрей Шептицький передав Унівську резиденцію галицьких митрополитів інокам Студитського уставу. Лавра проіснувала до 1946р., з якої енкаведисти перетворили її на концтабір для католицького духовенства. З відродженням УГКЦ у 1991р. Святоуспенська Унівська лавра знову передана монахам Студитського уставу.
У наш час Святоуспенська Унівська Лавра оо. Студитів налічує вісім монастирів чернечого чину студитів як в Україні, так і поза її межами. Лавра славиться відпустами, і кожного року, у третю неділю травня, в Лаврі відбувається проща за участю сановних осіб УГКЦ та десятків тисяч паломників з усієї України. Щорічно лавру з екскурсійною ціллю відвідує понад 5 тисяч туристів.[32, с.11].
До основних об’єктів паломницько-екскурсійного огляду в Унівському монастирі можна віднести: комплекс укріплень монастиря-фортеці, оборонний рів та мури з бійницями і кутовими вежами, монастирські кам’яні келії ХІХ ст., що тягнуться уздовж внутрішнього периметру оборонних стін. Успенську церкву-фортецю XVI ст. з бійницями і могутніми контрфорсами, будинок митрополита А.Шептицького, збудований у ХІХ ст., експозиція старожитніх розпять та надгробків у внутрішній галереї твердині, експозиція старожитніх ікон та інших реліквій XVI-XIX ст. у лаврському музеї, тесаний з каменю меморіальний хрест XVІ ст. та мурована дзвіниця лаври.[18, с.66-68].
Почесне місце серед монастирів України займає Крехівський Василіянський монастир Св. Миколая, знаходиться за 12 км від Жовкви біля с.Крехів.
Засновниками монастиря вважаються ченці Києво-Печерської Лаври Йоіль та Сильвестр, які поселилися у скельній печері, на південно-західній околиці села Крехова. Ця унікальна, видовбана високо над землею у кам’яній стіні печера збереглася й понині і є цінним пам’ятником нашої історії.
Перша згадка про ченця Йоіля відноситься до 1613р. Першим храмом, який збудували монахи, була невеличка збудована за 150 кроків від печери, церквиця Св. Петра і Павла. Число монахів швидко збільшувалося. Тому довелося будувати ще одну церкву Благовіщення. Обидва храми мали добрі підвалини, були обведені палісадами і простояли до середини XVIII ст.[23, с.38-40].
Коли монахам стало тісно і в двох церквах, крехівські селяни допомогли поселенцям випросити у пана Жовкевського клаптик землі для заснування монастиря. Відразу розпочалася його розбудова. На початку 20-х років XVII ст. монастирська церква Преображення відкрила для віруючих свої двері. У 1638р. помер настоятель монастиря Йоіль.У 1639р. було збудовано Троїцьку церкву і дзвіницю, а в 1650р. – великий трибанний храм Св. Преображення. Незабаром було придбано дзвін із таким написом: “… куплено для Крехівського монастиря до храмів Преображенія