Після поразки національно-визвольних змагань у 1917-1921рр. Східна Галичина разом із іншими західноукраїнськими землями, крім Буковини і Закарпаття, у 20-30рр. ХХ ст. знову опинилися під польською владою. Колонізаторська, шовіністична політика Польщі, щодо захоплення західноукраїнських земель оминула Лаврівський монастир. Він продовжував розвиватися, зростали його роль і значення, передусім як духовно-освітнього центру.

Лаврівський монастир перебував у центрі уваги вищого греко-католицького духовенства. Його часто відвідував митрополит Андрей Шептицький. Брав участь у дослідженні фресок Онуфріївської церкви, зустрічався із учнями ліцею, вів активну переписку з його ченцями.

У 1932р. Лаврів став осередком Апостольської молитви та культу Пресвятого Христового Серця. З цієї нагоди тут відбувся відпуст і з’їзд, у якому взяли участь Преосвященний Кир Йосафат Конушловський, 20 священиків і близько 2000 людей з різних куточків Бойківщини та Галичини. З цього часу і аж до вересня 1939р. щорічно відбувалися подібні масові відпусти з нагоди цього свята.

У цих традиційних і величних святкуваннях найактивнішу участь приймала шкільна молодь.

У Лаврівському монастирі було створено читальню “Просвіти” під керівництвом спочатку о.Челіля, а потім о. Назара, у якій місцеві жителі мали можливість ознайомитися із рідкісними виданнями, що зберігалися у монастирському архіві. У ній відбувалися аматорські вистави, різноманітні культурні вечори.[31, с.156].

Докорінним чином змінилася ситуація у 1939р., коли на західноукраїнських землях утверджувався окупаційний, сталінський, тоталітарний, режим. Вже у вересні цього року монастир пограбовано, його архіви вивезено у тодішній райцентр стрілки, де вони були спалені. Місцевим жителям вдалося заховати частину ікон Онуфріївської церкви, проте більшість їх була знищена або викрадена.

Після війни у приміщенні монастиря розташували школу-інтернат для неповноцінних дітей, яка знаходилася тут до серпня 1994р. Навпроти монастиря збудували медпункт з відділенням для душевнохворих, трохи далі – колгоспні ферми і свинарники.

У 1963р. постановою Ради Міністрів УРСР від 21 серпня Лаврівський монастир взято під охорону держави із наданням статусу пам’ятки архітектури.

Національно-визвольні процеси в Україні наприкінці 80-х – початку 90-х рр.. сприяли поступовому відродженню Лаврівського монастиря.

Вже у 1990р. церква Святого Онуфрія передана парафіянам Лаврова. Після багатьох змін на протязі свого численного віку та після занедбання її в роки тоталітарної системи вона і сьогодні справляє велике враження – хрестоподібний план, розміщення центрального куполу на точці “золотого перетину”, центричність споруди дає відчуття суцільності, затишності, сконцентрованості. Загальні розміри церкви: довжина – 27,5 м, розмах крил з півночі на південь – 24,5 м, висота до підхрестового яблука – 25,5 м. Фундамент церкви заглиблений у материкову глину на 1,6 м, стіни мають товщину 1,15 м та складені із цегли.

У 1990р. Лаврів отримав із Київської митрополії документи та статут про відновлення монастиря. 2 липня 1993р. до Лаврова прибув перший монах о. Степан Бондаренко, який незабаром став настоятелем храму Святого Онуфрія. Згодом прибуло іще двоє братів.

За сприянням Львівської облдержадміністрації та архиєпархії 25 липня 1994р. школа розмістилась у сусідньому приміщенні. В результаті на власній колишній території розташувався монастир, ігуменом якого став о. С.Бондаренко. Тоді ж здійснено нове перекриття його приміщення. На території монастиря зберігся чудовий парк.

З вересня по листопад 1995р. у Лаврівському монастирі тимчасово перебував духовний ліцей, який згодом перенесли до Бучача, Брюховича і нарешті до Червонограда.[10, с.11].

Монастир був обведений муром з оборонними вежами по кутах, які складалися з мурованих пивниць, дерев’яних колій з алькирами та дерев’яними вежечками. Над муром були дерев’яні оборонні галереї, покриті бонтом. В’їздили до монастиря із заходу, брама знаходилася у вежі, яка мала три маківки, що закінчувалися хрестиками. Далі у брамі були подвійні дубові ковані двері, а над ними – склепіння. На другому поверсі вежі знаходились приміщення, а в самій брамі – хвірточка з дзвіночком. Під вежею був льох. Потрапивши на подвір’я, праворуч було видно муровану кузню та криницю. З південного боку знаходились пекарня, кухня, рефектар з каплицею. Зі сходу була хвіртка до саду, біля неї – дві чернечі келії. Поряд розташувалась мурована каплиця Успіння Богородиці, а над нею – дві келії. З півночі стояло приміщення з дерев’яною комірчиною внизу та з алькиром. Коло нього знаходилась вежа на дзвони та годинник, яка збереглася до нашого часу.[3, с.366].

Отже, Лаврівський монастир був складним, різноманітним комплексом, пристосованим до тодішніх умов життя і мав оборонний характер. Він забезпечував духовні потреби мирян, а також всім необхідним і ченців-монахів.

Всі дерев’яні забудови монастиря знищила велика пожежа, що сталася 15 серпня 1767р., а також багато цінних документів. Церква від пожежі не постраждала. А будівництво нового монастиря здійснено у 1771-1788 рр. за ігуменів В.Роговського і К.Сорочинського спочатку самбірським архітектором І.Шнайдером. Новий монастир, як і попередній мав форму оборонного чотирикутника, хоча нове головне приміщення мало вигляд просторого двоповерхового будинку, який простягався вздовж південної та східної частин оборонної лінії монастиря. Південна частина з’єднувалася із церквою за допомогою галереї. На західній оборонній лінії знаходилися навчальні класи та господарські приміщення.

Кінець ХVІІІ ст. ознаменувався зміною влади на західноукраїнських землях – польської на австрійську. Для галицьких монастирів наступили критичні часи. 8 вересня 1784р. появився указ австрійського цісаря Франца-Йосифа ІІ, у якому йшлося про розформування чотирнадцяти галицьких монастирів, в тому числі Лаврівського. Однак за порадою самбірського старости ченці разом з ігуменом В.Старожинським добилися дозволу у нових властей на відкриття зразкової школи з німецькою мовою навчання