По-четверте В.Грабовецький довів що не тільки опришківський рух мав не тільки соціальний, а й національний характер. І було б неправильно зводити опришківство до селянського бунту. Бо в ньому були присутні і міщани, дрібна шляхта, козаки і духовенство.І по сьогодні немає жодного історика який би міг наблизитися до В.Грабовецькогогомасштабах і якості вивчення опришківства.

Щодо українських істориків, то в ній чи іншій мірі, ми знаходимо окремі фрагментарні думки в працях М.Грушевського, В.Антоновича, М.Крип’якевича, Д.Дорошенка.

Розділ II.Поширення опришківського руху на Прикарпатті XVIII ст.

У другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. на Прикарпатті, як і в усій Речі Посполитій, панували феодальні виробничі відносини, у тій формі, в якій вони склалися протягом ХVІ – першої половини ХVІІ ст. Основу економіки, провідну галузь суспільного виробництва, головне заняття більшості населення становило сільське господарство. Саме феодальне село було головною сферою феодального панування і кріпосницької експлуатації селянства. За даними податкових реєстрів 1676 р., на Галицькому Прикарпатті налічувалось 1763 села і 77 міст.

Володіння землею – головним засобом виробництва – визначало відносини всіх соціальних груп суспільства, які зводилися до експлуатації власниками землі прикріплених до неї виробників – кріпосних селян.

Земля зосереджувалась головним чином у руках великих землевласників, держави і церкви. Найбільшими магнатами – землевласниками Галицької землі були Яблоновські, Цетнери, Курдвановські, Чарториські, Потоцькі, Скарбки, Чурили, Дідушицькі, Собеські та інші. Ці феодали користувалися необмеженою владою у своїх численних маєтках. Найбагатші галицькі магнати Потоцькі з кінця ХVІІ і протягом першої половини ХVІІІ ст. володіли майже цілим Покуттям з містом Галичем.

Величезні багатства давали змогу шляхті вести паразитичне життя, займатися марнотратством. В 1751 р., наприклад, на похорон коронного гетьмана Йосифа Потоцького в Станіслав приїхало дві тисячі шляхтичів. Похоронна церемонія коштувала мільйони злотих в тривала майже два тижні.

Тридцяті і сорокові роки характеризуються значним піднесенням селянського руху на Прикарпатті, як і у всьому Руському воєводстві. Крім цього. на Правобережній Україні, особливо на Поділлі, після жорстокого придушення селянського руху в 1734 р. пожвавилися гайдамацькі виступи. Саме на цей час припадає діяльність Довбуша, славного ватажка карпатських опришків.

Вивчаючи архівні документи, відомий історик Ю.Целевич досить чітко визначив соціальне походження Довбуша. Він писав, що батько Олекси – Василь Довбуш «сидів у 1739 р. з жінкою й дорослими дітьми у Печеніжині комірником у тамошнього газди Гаврила Твердюча і не мав зовсім нічого, лише трохи овець». Ті вівці пас на полонинах Олекса Жолоб зі своїми вівцями і чередою громади Марківки.

Аналогічні твердження знаходимо також у працях інших дослідників опришківського руху. Так, М.Білоус писав, що батько Олекси «був за робітником, сидівши в комірному, а називався Василь Довбуш». І. Сосенко вказував, що Олекса та Іван Довбуші пасли на полонинах батькові вівці разом з вівцями селян Марківки, а вівці були «цілим маєтком їх батька, нічого іншого він не мав».

У деяких історичних джерелах Олексу називають «Добощуков», рідше «Добошем». Так називають його і в судових протоколах Станіславського міського суду за 1738-1751 рр. та інших офіційних джерелах першої половини ХVІІІ ст. Тому відомий дослідник опришківського руху Ю.Целевич у всіх заголовках своїх розвідок про опришків називає їх ва жатка «Довбощуком», хоч у самому тексті всюди зустрічаємо прізвище «Довбуш».

Єдиними захисниками поневолених селян були тоді опришки, звані в народі «чорними хлопцями». Про сміливих, дужих і справедливих опришків уже тоді народжувалися перекази, легенди. Молодий Олекса, без сумніву, не лише чув від селян і гірських пастухів про опришків, а й міг бачити їх, зустрічати на полонинах, де вони часто зупинялися, щоб відпочити й добути від пастухів докладні звістки про «шляхетський світ».

Олекса Довбуш, не маючи великого майна, за прикладом багатьох інших селян, розорений шляхтою, залишив батька, матір і пішов в опришки, щоб боротися за селянську правду.

Бельовський нагається применшити значення опришківського руху. Він вважає, що це був ряд місцевих пригод на початку XVIII століття», які «не в’яжуться між собою в будь-який образ» тобто в картину загальної антифеодальної боротьби. На Покутті нібито цьому ще сприяла віддаленість від столиці, близькість прикордоння, недоступність гірських територій тощо. «Отже,не диво, - стверджував М.Косак, - що при таких обставах появилися поодинокі злочинці, котрі, зібравши собі подібних, робили з розбоїв ремесло, нападаючи і грабуючи не лише поодиноких людей, а й цілі села і міста...»

Аналіз історичних джерел та наукової літератури, щодо феномену опришківства показав, що опришківство слід розглядати в двох площинах, народно фольклорній і історично-науковій. З точки зору народно-фольклорної площини опришківський рух постає перед нами і зокрема в ньому постать Олекси Довбуша, як своєрідний героїко-романтичний епос, що виражається розмаїтими народними поемами, легендами, піснями, бувальщинами. Якщо дивитись на опришківський рух через контекст наукової площини то тут ми вже маємо справу з реальними історичними подіями, реальними історичними постатями, які творили цей рух, шляхом аналізу різних судових книг, міських та земських метрик, мемуарів, можна відчути справжній, неміфізований образ борців за кращу долю народу.

Якщо, не брати до уваги позицію польської шляхетської історіографії що, в тій чи іншій мірі, негативно оцінювала опришки як розбійників, українській історіографічній опришкіані, основними стовпами наукової думки є Юліан Целевич – істориз з ХІХ ст. і Володимир Грабовецький – історик з ХХ ст. При цьому хочемо зауважити, що саме склад академіка В.Грабовецького у вивченні опришківського руху є найбільш потужним.

Розділ III.Олекса Довбуш як