Перші згадки про виступи Довбуша та його опришків знаходимо в документах за 1738 р. Проте можна припустити, що ватажок міг діяти й раніше, хоч це не зафіксовано в історичних матеріалах. У писаних джерелах за 1738 р. ми довідуємося про нього як про опришка, котрий очолює загін. Не може бути, щоб Довбуш перед тим не перебував у загоні простим опришком. А для цього потрібен був час. Поет Ф.Карпінський, який прихильно ставився до опришків, писав, що Олекса «близько тридцяти років зі своїми молодцями перебував на Покутті». Напевне, Карпінський дещо перебільшив, однак 10-15 років загін Довбуша міг діяти. В майбутньому, можливо, знайдуться нові матеріали, які поллють більше світла на це питання.

У 1738-1739 рр. Олекса Довбуш розгортає діяльність навколо Пече ніжинського ключа, а згодом і всього Яблунівського староства. Вже тоді-таки у рідному с.Печеніжині.

Далі брати Довбуші, невідомо з якої причини, напали на двір у Чорних Ославах, а опісля захопили майно в деяких селян.

Ю.Целевич пише, до Довбуші напали в Чорних Ославах на двір селянина, який ще перед цим довідався про загрозу нападу і зустрів опришків гостинно. Це настільки вразило опришків, що вони «не чинили в цьому господарстві ніякого зла». Зате в інших селян захопили майно. Наскільки це відповідає правці, годі судити. Можна вважати правильним припущення Ю.Целевича, що «якось злість і гнів спровадила Довбушуків на селян в Чорних Ославах», адже вони не чіпали простих селян, «хіба з помсти за яку зраду».

Спочатку Олекса Довбуш діяв зі своїм братом Іваном. Вони ходили по всьому Покутті, не раз навідувалися рідне село.

Навесні 1739 р. Олекса й Іван разом з опришками зупинилися в пече ніжинській корчмі. Про що вони говорили, на якому ґрунті почалася суперечка, невідомо, але Іван і Олекса дуже посварилися. Мабуть, серйозною була незгода, бо від розмов перейшли до зброї. І бійці один з опришків був убитий, а Іван, охоплений сліпим гнівом, так вдарив брата торцем по нозі, що Олекса на все життя залишився кривим.

З того часу назавжди розійшлися брити Довбуші. Олекса і далі діяв зі своїм загоном у Галицькій землі, а Іван подався на захід, на Бойківщину.

Не виключено, що згодом Іван і Олекса помирилися та об’єднували свої загоди для спільної боротьби у західній частині Галицького Прикарпаття. Не випадково Олекса Довбуш у 1744 р. робить деякі походи на Турки і Дрогобич.

1740 р. Олекса Довбуш під натиском шляхетських військ змушений був залишити околиці Печеніжина й Яблонівщини й перейти у Верховину, де його загін розташувався табором.Звідси опришки Довбуша нападають на шляхетські маєтки не тільки Коломийщини. А й Буковини та Закарпаття. Скрізь, де з’являлися загони Довбуша, вони розправлялися з ненависними панами.

З 1743 р. Довбуш вирушає на Поділля. В актах галицького гроду за 1743 р. є дані про перебування Довбуша в околицях Виноградова і Підгайчиків. І тт. опришкам допомагали сільські побратими Іван Лоюк і Павло Бойчук

Перехід Олекси Довбуша з гірських околиць в низовині, у бік Поділля – цікаве явище. Воно свідчить про те, що рух опришків під проводом Довбуша мав не локальний характер, як твердять історики, а виходить далеко за межі Покуття – батьківщини героя.

Опришки Довбуша ставили собі за мету звільнити селян від феодального гніту не лише в Карпатах, але і в інших віддалених територіях західноукраїнських земель. Звичайно, це було нелегко, оскільки в гірських районах опришківському загонові легше було боротися, ніж в низовинних.

Розправа Довбуша з різними економами, лихварями, орендарями у 1738-1745 рр. викликала серед простого люду захоплення і загальну симпатію. Селяни заслужено вважати Довбуша «своїм спасителем», висловлювали йому щиру подяку.

Навіть шляхта вимушена була визнати популярність Довбуша. Коронний гетьман Йосиф Потоцький, який володів у Прикарпатті великими маєтками, в серпні 1742 р. у спеціальному.

Аналізуючи діяльність опришків під проводом Довбуша, не можна обійти характеристики самої його особи. Звичайно, всі шляхетські джерела, що подають звістки про Довбуша, оцінюють його з негативного боку. Вони постійно називають опришків «бандитами», «гультяями», «розбійниками», а самого Довбуша характеризують як «страшного розбійника», «немилосердного вбивцю». універсалі вказував шляхті на серйозну від опришків Довбуша.

Існує величезна кількість пісень, переказів, оповідань і легенд про карпатських опришків та їх ватажка Олексу Довбуша. Без сумніву, і пісні, і легенди, і перекази про опришків складалися ще в пору їхньої діяльності. Історична постать Довбуша овіяна гарячою любов’ю і надзвичайною пошаною українського народу. Тому він наділяється благородними рисами: здібностями організатора й керівника, фізичною силою, відвагою, лицарством.

Довбушів загін, за свідченням народних переказів, налічував від 12 до 200 бійців, представників найбіднішої групи населення. Це були селяни, міщани, розорені ремісники, наймити, чабани, панські слуги. Селяни с. Голови розповідають: опришки самі себе забезпечували зброєю, бо всі вони були добрими ремісниками – умільцями, виготовляли пістолети, гармати, ножі й кріси (рушниці). З їх рук виходили такі міцні сталеві топірці, що ними можна тесати каміння, як дерево тешуть сокири. В загоні ж Олекси, крім зброярів, були чудові ковалі, шевці й кравці.

У народних оповіданнях докладно розказується, що робив Довбуш із забраними у панів грошима. «Якраз в наше село Ослави – розповідають жителі Чорних Ослав, - прийшов Довбуш на таку з пів хлопа скриню грошей взяв у пана. А потім ідуть усі селом, він та 30 хлопців, як військо яке, та всі гроші між челядь сіють».Інший