Гадяцький трактат, підготовлений за активної участі Юрія Немирича є своєрідною вершиною політичної думки України, що підбивав підсумки державницьких змагань доби Хмельниччини і надовго став своєрідним еталоном для продовжувачів справи великого гетьмана. В. Шевчук відзначає, що, "коли приглянутися до суспільно-політичних змагань другої половини XVII століття, можна помітити: вони точилися здебільшого на основі ідей викладених у Гадяцькому договорі: його взяв в основу своєї діяльності гетьман Дорошенко, його таємно тримали в себе й вивчали інші гетьмани, в тому числі й Іван Мазепа. Зрештою, політичний ідеал Івана Мазепи... не відходив далеко від ідеалу, закладеного в Гадяцькому пакті, і його союз із шведським королем Карлом XII ґрунтується на майже тих-таки засадах. Отже, так склалося, що саме Гадяцький договір став вищою політичною ідеєю українців, котрі змагалися за свою державність і хотіли відстояти політичну суверенність України". Особливо ж важливими для розуміння дійсних устремлінь І. Виговського, Ю. Немирича та тієї частини старшини, на яку вони спирались, на наш погляд, є саме ті пункти, що були відкинуті польською стороною і не ввійшли в текст договору.

Творці Гадяцького договору, розуміючи нагальну необхідність формування повноцінної, у тодішньому розумінні, соціальної структури суспільства, включили до нього положення, згідно з яким "Зосібна також для подальшого прихилення до послуг його королівської милості, кого гетьман руських військ презентуватиме за гідних шляхетського клейноду, тих усіх без утруднень буде нобілітовано з наданням усяких шляхетських вольностей так, однак, визначити, щоб з кожного полку могло бути сто нобілітованих". Це викликало значне незадоволення серед козацтва, яке ще з часів привілею короля Стефана Баторія звикло вважати себе станом рівним шляхетському. А вибіркова нобілітація, незважаючи на те, що ця практика повинна була продовжуватись і в майбутньому, ставила тих хто опинявся поза списками "100 кращих" у стан невизначеності, більше того, загрожувала урізанням їхніх прав до становища селян.

Не сподобався козацькій масі і пункт, яким вводився новий порядок обрання гетьмана — стани України вибирали кількох кандидатів, а король з них призначав гетьмана. Козаки розуміли, що "...це, як, зрештою, і витворення української шляхти, надавало козацькій республіці не демократичного, а аристократично-республіканського статусу, уподібнюючи її до структури коронної і Великого князівства Литовського — вищі сфери до цього прагли, а нижчі — заперечували"

"Гадяцький договір не був реалізований, проте він має величезне значення, як пам’ятник державницької думки України. О. Левицький слушно назвав Гадяцький договір українською національною програмою. Але той договір стояв вище від рівня понять тогочасного суспільства, навіть його еліти, старшини. Це був дійсно величний пам’ятник Козаччини"

І. Виговський та його соратники прагнули збудувати українську державу за зразком європейських великих князівств чи герцогств, подібно до Великого князівства Литовського чи німецьких князівств, що хоча й визнавали протекторат з боку іншої, більш потужної держави, але зберігали практично всі атрибути суверенної держави. До того ж прагнення створити власний монетний двір свідчить про те, що їх стратегічною метою було досягнення повного суверенітету, а протекторат був лише тимчасовим компромісом між прагненням до повної політичної самостійності і несформованістю державницької традиції та національної еліти, здатної взяти на себе відповідальність за державне існування нації.

Гадяцький договір свідчить про бажання його творців з української сторони дещо відійти від демократичних республіканських традицій українського козацтва і перетворити Україну на аристократично-демократичну, за формою правління, республіку, що була більш пристосованою до реалій політичних традицій тогочасної Європи. Гетьман, як глава держави, наділявся досить широкими повноваженнями, однак його влада суттєво обмежувалася введенням у законодавчому порядку спеціальних інститутів здійснення законодавчої і судової влади.

Цей витвір української політичною думки, що поєдналась із досягненнями тогочасної європейської політичної теорії завдяки старанням Ю. Немирича, надовго став зразком для тих козацьких провідників, що боролися за права свого народу і країни. Ідеї Гадяцького трактату значною мірою використовувались і "останнім гетьманом обох сторін Дніпра П. Дорошенком", і творцями найбільш відомої пам’ятки політичної думки козацької доби — так званої Конституції Пилипа Орлика.

Гадяцький договір викликав величезне незадоволення в Москві, яке незабаром вилилось у підбурювання незадоволеної діями І. Виговського старшини і відкриті військові дії. Незважаючи на блискуче виграну І. Виговським битву під Конотопом, коли, за висловом російського історика С. Соловйова, загинув "цвіт російського дворянства", несприйняття рядовим козацтвом деяких соціальних аспектів Гадяцького договору, побоювання селянства щодо можливості відновлення панщини і помсти за погроми шляхетських маєтків, гетьману довелося 1659 року скласти булаву.

Епоха після зречення І. Виговським влади отримала в українській історії сумнозвісну назву Руїна. Це був період фактичного безвладдя, анархії і самої страшної, громадянської, війни. В Україні було одночасно по два, а то й по три гетьмани, що шукали підтвердження своїх владних повноважень у Москві, Варшаві, Стамбулі чи Бахчисараї і завзято воювали один з одним, знищуючи людський