Цим становищем у повній мірі користалися їх "покровителі", що прагнули увірвати собі шмат української землі. 1667 року Москва і Польща за відсутності українських уклали в Андрусові мирний договір згідно з яким Правобережна Україна відходила до складу Речі Посполитої, а Лівобережжя з Києвом і околицями (спочатку лише на два роки) — до Московської держави. Над Запоріжжям оголошувався протекторат двох держав. Широка смуга вздовж правого берега Дніпра була оголошена "нічийною землею", заселення якої заборонялось.

Певної стабілізації соціально-політична обстановка в Україні досягла на території Гетьманщини (частина Лівобережжя на яку поширювалась влада гетьмана, що визнавав московську зверхність) за часів правління Івана Мазепи (1687-1709 рр.).

Постать Івана Мазепи викликала і продовжує викликати значний інтерес, а його життя могло б стати основою для багатьох пригодницьких авантюрних романів. "Освіта, здобута в Київському колегіумі та в університетських центрах західних країн, дала йому можливість розмовляти російською, польською, латинською, італійською, французькою й татарськими мовами. Потяг до знань не залишав гетьмана протягом усього життя". До осягнення гетьманської булави І. Мазепа зробив карколомну кар’єру — був придворним польського короля Яна Казімира, генеральним писарем гетьмана П. Дорошенка, генеральним осавулом у І. Самойловича. Ставши гетьманом він перетворився на одного з найбільш наближених до царя Петра І і найбагатших можновладців у всій Московській державі.

Концентруючи у своїх руках величезні багатства, І. Мазепа відзначався меценатством — на його гроші було споруджено і відремонтовано багато храмів, підтримувались заклади освіти. Саме І. Мазепа добився надання Київському колегіуму надання 1701 року статусу академії.
Значну увагу приділяв І. Мазепа і розбудові соціальних і політичних інститутів української гетьманської держави у тісних рамках автономного існування Гетьманщини у складі Московського царства. Як зазначає В. А. Смолій "Ідеалом суспільно-політичного устрою для Івана Мазепи, безперечно, була Річ Посполита. Там він виріс, здобув відповідне виховання, засвоїв звичаї польської аристократії. Не випадково гетьманський двір у Батурині дуже нагадував резиденцію польських королів. Було впроваджено відповідний ритуал, з’явилися молоді польські шляхтичі, яких називали "гетьманськими дворянами". У роки правління І. Мазепи утвердились і привілейовані групи з верхівки заможного козацтва, так звані "бунчукові товариші", значкові товариші", "знатні товариші... У небуття йшли демократичні козацькі традиції виборності старшини всіх рангів і рівнів. По суті на Україні зароджувалося дворянство — із спадковою владою, титулами, землями і залежними селянами"

І. Мазепа прекрасно розумів, що в реалій тогочасної монархічної Європи, з пануванням родової аристократії, демократична козацька республіка, із схильністю до анархії, не зможе проіснувати скільки-небудь тривалий час. Гетьман прагнув перетворити Україну на аристократичну республіку і свідомо йшов на формування з козацької старшини та її нащадків національної аристократії, політичної еліти, провідної верстви нації.
Як зазначає Д. Дорошенко "Мазепа щедро роздавав землі козацькій старшині і явно старався обернути її в сильну і заможну землевласницьку верству, економічно незалежну, а через те і політично впливову. Підготовляючи перетворення козацької старшини в шляхетство (процес, що все одно відбувся сам собою), Мазепа хотів щоб воно було освічене й культурне. Тому-то він протегує посилання дітей старшини за кордон для науки, а в себе вдома опікується Київо-Могилянською Академією, підіймає її до значіння університету й Чернігівську колегію перетворює на вищу школу типу ліцею"

Оцінюючи державотворчу позицію І. Мазепи В. Доманицький відзначає: "Гетьмана Івана Мазепу можна назвати сторонником конституційно-аристократичного ладу (виділення В. Доманицького), себто він хотів, з одного боку, щоб провідна верства України була культурною, освіченою, заможною, не від кого незалежною, а з другого — щоб ця верства була погамована в своїх клясових і групових інтересах і забаганках — не утискувала і не використовувала міщан і селян"

І. Мазепа був не лише визначним полководцем свого часу, вмілим керівником козацької держави, тонким дипломатом, а й блискучим оратором і автором кількох поетичних творів, в яких проглядаються його політичні погляди. До таких творів, без сумніву, можна віднести і його знамениту думу, що починається словами "Всі покою щиро прагнуть...", написану в період, коли Мазепа ще не був гетьманом.

Даючи в образній формі характеристику тогочасного стану українського суспільства І. Мазепа зазначає:

"Всі покою щиро прагнуть,

Але не в один гуж тягнуть:

Той направо, той наліво,

А все браття, тото диво.

Не маш любови, не маш згоди

От Жовтої взявши Води

Проз невзгоду всі пропали,

Самі себе звоювали"

Відсутність національної згоди, завзята боротьба між різними амбітними політиками за гетьманську булаву, спирання у внутрішній боротьбі за владу на закордонні центри сили — все це на думку автора думи є основоположними того плачевного стану, в якому опинилась Україна. Такий стан речей, вважає І. Мазепа, є неприродним:

"Гей, братища, пора знати,

Що не всім нам пановати,

Не всім дано всеє знати

І річами керовати.

На корабель поглядімо,

Много людей полічимо:

Один стерник сам керуєть,

Весь корабель управуєть;

Пчілка бідна матку маєть

І оноє послухаєть".

У відновленні природного стану речей, подоланні несконсолідованості українського суспільства І. Мазепа розраховує спертися на своє оточення, козацьку старшину:

"Я сам бідний не здолаю,

Хіба тільки заволаю:

"Ей, Панове Енерали

Чому ж єсте так оспалі,

І ви, Панство полковники,

Без жодної політики,

Озмітеся всі за руки,

Не допустіть горькой муки

Матці своїй болш терпіти,

Нуте врагов, нуте бити.

Самопали набивайте,

Острих шабель добувайте,

А за віру хоч умріте

І вольностей бороніте!

Нехай вічна будеть слава,

Же през шаблі маєм права!"

Один з кращих дослідників мазепинської доби І. Борщак, у написаній разом з французьким вченим Р. Мартелем