Змушений покинути Україну після підписання мирного договору воюючих сторін П. Орлик не залишає планів щодо організації коаліції європейських держав проти Російської імперії. "Опинившись за кордоном, Пилип Орлик шукає спільників серед країн, чиї стратегічні інтереси суперечили імперським планам Петра Великого. Європейський ансамбль держав, котрий би забезпечував європейську рівновагу і задовольняв інтереси усіх зацікавлених сторін, тоді ще не склався, і розраховувати можна було на тих, хто безпосередньо чи опосередковано конфліктував з Російською імперією. Такими країнами були Швеція на півночі, Туреччина і її васал — Кримське ханство — на півдні і деякі німецькі держави — на заході"

Перелік можливих учасників антиросійської коаліції для екзильного гетьмана та його однодумців не обмежувався європейськими державами. Велася робота по залученню до антиімперського виступу населення пригнічених національних "окраїн" Росії — донських козаків, калмиків і т.п. Як зазначає Д. Дорошенко, П. Орлик "старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поправити українську страву на порядок дня. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, Російською імперією, яка зайняла провідне місце в північній і східній Європі"

30 років життя і боротьби на еміграції не принесли П. Орлику очікуваного ним результату — Європа не бажала вступати в протистояння з Російською імперією задля реалізації прав українського народу на державну самостійність. І все ж його зусилля не минули марно — політико-теоретична спадщина цього мислителя стала свідченням політичної зрілості всієї української нації, його ідеї багато в чому стали не лише зразком, а й основою для подальших теоретичних пошуків українських політичних мислителів державницької орієнтації. Ставши "гетьманом на вигнанні" П. Орлик зумів зробити політико-правовий вивід прав України на державно-політичне існування. Розуміючи, що бездержавна Україна не в силі протистояти Російській імперії один на один, він також прагнув зацікавити європейські держави в українських проблемах, зробивши своєрідний геополітичний "вивід прав" свого народу.

Мазепинська доба, ставши своєрідним апогеєм розвитку української політичної думки часів козаччини, що виразилось не лише у практичних діях самого І. Мазепи, а і в їх теоретичному обгрунтуванні П. Орликом, породила, в той же час, і новий напрямок українського політичного мислення, який не уявляв свого існування поза межами Російської імперії.

Ця трансформація пов’язана не лише з шоком від поразки в Полтавській битві та наджорстоких методів "умиротворення" царськими військами Гетьманщини, але й з самою корінною (так принаймні зовні здавалось) переміною Московського царства в Російську імперію будовану за європейськими зразками. Для українців, що, на відміну від Московщини, знаходились на протязі кількох останніх століть в тісному економічному, політичному і духовному зв’язку з Західною Європою, "європеїзація" Росії Петром І могла видатись одним з найоптимальніших шляхів вирішення двох давно наболілих питань: збереження православно-національної ідентичності та уникнення проявів азіатсько-московського деспотизму. Саме цим, а не лише чисто кар’єрними егоїстичними інтересами, можна пояснити масовий рух освічених українців на "північ", де вони посідали єпископські і митрополичі кафедри, чиновницькі та викладацькі посади в структурах новонародженої імперії. Поруч з ідеєю політичної самостійності народилась і розвивалась ідея інкорпорації української політичної і духовної еліти в чиновницький апарат Російської імперії.

Одним з найяскравіших представників цієї когорти українських діячів і політичних мислителів є випускник і, в подальшому, ректор Києво-Могилянської Академії Феофан Прокопович — людина складної долі і зразок унікальної політичної адаптативності.

Перші роки життя Феофана Прокоповича, як власне і його справжнє ім’я є загадкою для дослідників. Народився він у Києві в родині небагатого купця, за різними версіями, 17 червня 1677 або 9 червня 1681 року. Рано осиротілим хлопцем став опікуватись його дядько по матері, професор і ректор Києво-Могилянської Академії Феофан Прокопович (перший), який забезпечив навчання племінника в цьому найпрестижнішому в Україні і всій Московській державі того часу вищому навчальному закладі.

Після смерті опікуна талановитий юнак вирішує продовжити освіту в Західній Європі.У сімнадцятирічному віці він, змінивши конфесійну належність і ставши уніатом, під ім’ям Самійла Церейського (можливо це і є справжнє прізвище вченого) вирушає спочатку на навчання до Польщі, а потім і до Італії. Блискуче закінчивши колегіум св. Афанасія (його магістерська дисертація була оцінена як достойна звання доктора богослов’я, а на її захисті в жовтні 1701 року, за деякими свідченнями, був присутнім сам Папа римський), він, з нез’ясованих причин, тікає з Риму. Провівши кілька років у Німеччині, де продовжував навчання в університетах Йєни, Галє, Лейпцига, Альтдорфа, він повертається на батьківщину, де, знову змінивши конфесію, приймає чернечий постриг і ім’я Феофана Прокоповича (в честь свого опікуна). Ф. Прокопович повторює шлях свого дядька від учня Академії до її професора і ректора та йде далі.

Московський цар Петро І, повертаючись після Полтавської битви, звернув увагу на молодого і європейські освіченого професора Академії, який вітав переможця і засуджував переможених з усією силою свого великого поетичного дару. У 1711 році цар бере Феофана Прокоповича у невдалий для себе Прутський похід, а 1716 викликає в столицю народжуваної імперії — Санкт-Петербург. Там київський професор посідає кафедру псковського митрополита (його двір знаходився в новій столиці) і стає одним з найближчих порадників і соратників царя.

Як зазначає російський дослідник В. Г. Смирнов "Для імперії що народжувалась потрібен був теоретик, який поєднав би інтуїтивне розуміння Петром обов’язку государя перед країною з новітніми західними теоріями Гроція і Пуфендорфа. Таким теоретиком і став