Як вже зазначалось вище, Ф. Прокопович уособлював собою реакцію тієї частини української просвіченої верстви, яка розчарувавшись у спробах творення самостійної цивілізованої держави і не бажаючи відновлення магнатської анархії Речі Посполитої на власних теренах, почала шукати для себе можливості самореалізації в рамках творення на залишках азійської Московщини європейської, як їм здавалось, Російської імперії. Нова столиця імперії Санкт-Петербург зростав не лише на козацьких кістках, але й на знаннях тисяч і тисяч канцелярських чиновників з України. Гетьманщина ще боролась за "стародавні права і привілеї", за збереження своєї автономії, але її доля вирішувалась поза нею.

У часи правління імператриці Анни Іоанівни, для зішесття якої на престол Ф. Прокопович доклав немало зусиль, становище Гетьманщини різко погіршало. Після смерті гетьмана Д. Апостола верховну владу було передано Малоросійській колегії і утворено так зване "Правління гетьманського уряду" (1734-1750 рр.), на чолі якого поставлено князя О. І. Шаховського. До складу Правління входили також два російських урядовці і генеральний обозний Я. Лизогуб з двома українськими старшинами.

Як відзначає Р. Іванченко "Князь Шаховський і його Правління дістали від уряду цариці Анни Іоанівни спеціальну інструкцію — "Решительные пункты", котра визначала, як управляти Україною. У таємних вказівках її йшлося про те, що потрібно поширювати чутки про нездатність української адміністрації управляти Україною, що надмірні податки, невпорядкованість в управлінні, хабарництво, несправедливість в судах — все це вина українських урядовців. Ці думки мали привчати українців до думки, що Гетьманщина — непотрібна Україні інституція, нездатна управляти народом і захищати його інтереси, тому її потрібно негайно скасувати. Імператорський уряд дав Шаховському наказ робити все, щоб українська старшина не зближувалась ні з білоруською, ні з польською шляхтою, ні з українською старшиною Правобережної України, яка перебувала в складі Польської держави. Йшлося про те, щоб всіляко сприяти шлюбам українців з росіянами. Цим малося на увазі сильніше прив’язати українську старшинську еліту до російського урядового колеса. Прагнення українців до самостійного державного існування розцінювалось як державна влада"

До певної міри покращилось становище Гетьманщини у часи царювання імператриці Єлизавети (1741-1761 рр.). Нова імператриця доволі прихильно ставилась до українців, що багато хто з істориків пояснює її любовним зв’язком з Олексієм Розумовським, козаком Чернігівського полку відібраним за прекрасний голос до царської капели.
1744 року імператриця побувала в Укращі і козацька старшина, скориставшись можливістю, подала їй прохання про дозвіл обирати гетьмана. Імператриця дала на це згоду, але лише 5 травня 1745 року було підписано відповідний указ, а 22 лютого 1750 року на раді в Глухові гетьманом було обрано брата фаворита імператриці. "Причиною, чому так пізно стався цей "вибір", було якраз і те, що цариця мала намір віддати гетьманську булаву Кирилові Розумовському, тоді ще дуже молодому, і треба було ждати, аж він підросте і заки його до нового уряду приготовлять. Оцей "вибір" був тільки фарсою, бо всякому було відомо, що неодмінно тільки Розумовському можна бути гетьманом. Але козацтву йшлося не так про особу, як про те, щоб відновити саму інституцію гетьманську"

З обрання нового гетьмана козацька старшина намагалась скористатись якнайповніше — справи України знову були передані з Сенату до Колегії Закордонних страв, з чільних постів у гетьманській адміністрації усувались росіяни, під юрисдикцію гетьмана було передано Київ і Запоріжжя.

К. Розумовський намагався закінчити розпочату ще Д. Апостолом судову реформу в Україні. В її основу було покладено кодекс "Права за якими судиться малоросійський народ" та наукову розвідку бунчуковго товариша Ф. Чуйкевича "Суд і розправа в правах малоросійських". За задумом у результаті реформи судовий устрій в Україні повинно було базуватись на Литовському статуті. Значну увагу приділяв гетьман і розвиткові освіти — планувалось відкриття університету в Батурині, у Глухові створено пансіони для виховання дітей старшини, у полках заведено школи для обов’язкового навчання козацьких синів.

У цей період в Україні було проведено і значні соціальні реформи. Те, про що мріяли і до чого докладали стільки зусиль І. Виговський та І. Мазепа стало набирати ознак реальності — козацька старшина остаточно оформилась у вищий привілейований стан суспільства, у шляхетство, соціальна структура Гетьманщини набувала типових для тогочасної Європи ознак. У гетьманській столиці часто проводилися загальні з’їзди старшини для обговорення важливих справ з тенденцією перетворитись на постійний український шляхетський сейм. У 1763 році було скликано Генеральні Збори — справжній сейм — для розгляду та затвердження судової реформи.

"На одному із з’їздів старшини виголошено промову, відписи якої довгий час ходили по руках: "Про уліпшення стану Малоросії". Ця промова була показником політичних та суспільних змагань козацької старшини: її автор журився занепадом войовничого духу в Україні, ідеалізував давні часи, коли були "сойми або генеральні ради". Ідеал автора — конституційно парламентарний лад, в якому б всі політичні права належали б українському шляхетству"

Становище К. Розумовського при імператорському дворі не похитнулось і після смерті Єлизавети, хоча серед наближених нового імператора Петра III і мала місце ідея передачі гетьманської булави від К. Розумовського до А. Гудовича. К. Розумовський став одним з чільних діячів змови, що призвела до смерті Петра III та зішесття на російський престол Катерини II. Частина старшини, впевнена