Питанням зовнішньої безпеки держави, міжнародним відносинам, Я. Козельський приділяв досить значну увагу. Він, зокрема, відзначав, що на відміну від відносин у середині країн, які базуються на суспільному договорі відносини між ними залишились у тогочасному світі реальним проявом природного стану і природних прав. Саме у відносинах між державами чітко видно, що "природне право" — це право сильного, що свобода і незалежність країн визначається їх військовою силою і волею інших.

Більше того, з метою приховати панування в міжнародних відносинах звірячих порядків, узаконити право сили, владоможці намагаються унормувати їх і видати за різновид права: "Ненаситні самолюбці, не знаючи, чи не бажаючи знати, в чому полягає істинне право, видумали ще якесь воєнне право, яке ніколи не було, не є і не буде правом; а якщо його, в докір і паплюження істинного права, що перебуває під опікою самого всемогутнього божества, назвати правом, то визначення йому думаю я наступне: нелюдське бажання, поєднане з могутністю і силою, щоб завдавати своєму ближньому усіляку шкоду, навіть і саму смерть без страху покарання, називаю я воєнне право"

Зазначаючи, що в міжнародних відносинах панує "первісний" стан людських відносин, тобто "війна всіх проти всіх", Я. Козельський робить спробу класифікувати війни за критерієм їх рушійних мотивів. Він вважає, що війни за територію, багатство чи релігійні переконання (так звані "чародійні", покликані нав’язати іншим свою віру) є несправедливими і такими, що не мають право на існування в цивілізованому світі, яким повинен стати людський світ. У той же час війни оборонні, чи навіть і наступальні проти агресорів та народні повстання проти гнобителів є справедливими.

Більше того, пригноблені, обмануті чи насильно примучені до тих чи інших дій мають пріоритетне право на задоволення своїх справедливих вимог. І лише ці категорії людей, соціальні групи чи народи мають право застосовувати збройну силу і починати війну. Він говорить: "... мені думається, що ніхто у світі не має права на війну, окрім таких людей, які так скривджені, що їх кривда варта по справедливості війни, і коли при цьому вони до надання собі задоволення не мають іншого засобу крім війни". У майбутньому, коли люди досягнуть справедливого стану в середині держав вони зможуть організувати і реалізацію справедливої зовнішньої політики, виключивши назавжди війну із засобів міжнародних відносин.

Концепція ідеальної організації держави Я. Козельського є своєрідною вершиною української політичної думки гетьманської доби. Написана вченим для використання в роботі членами скликаної Катериною II "Комісії...", на яку українське дворянство покладало великі надії щодо відродження "старовинних прав і вольностей, вона стала спробою теоретичної реалізації традиційних для козацтва уявлень про справедливий державно-суспільний устрій в поєднанні з досягненнями тогочасної політичної думки Західної Європи.

Оцінюючи європейський контекст політичної концепції українського вченого, В. С. Дмитриченко писав: "Відносно ж Козельського, зазначимо, що творче використання ним теорії природного права та суспільного договору допомогло йому розкрити кричущі "зловживання суспільним станом", соціальні пороки сучасних йому суспільних порядків, піддати їх серйозній критиці, піднятись (хоч і не в прямому, яскравому виступі) до засудження та заперечення феодально-кріпосницького ладу Росії й розробити новий ідеал суспільства"

На жаль надії, що покладались на "Комісію..." та лібералізм нової імператриці, виявились нереалізованими. Замість очікуваного українцями відновлення стародавніх прав козацтва, автономії Гетьманщини і полегшення становища селянства Катерина II повела політику остаточної ліквідації будь-яких ознак відмінності українських земель від російських губерній: 1775 року було зруйновано Запорізьку Січ, на Слобожанщині (з 1765 р.) та Лівобережній Україні (1781 р.) знищено рештки політичної автономії та запроваджено з 1783 року загальноімперську систему управляння. Указом імператриці цього ж року на українських землях імперії юридично оформлено кріпосне право. Для того щоб запобігти проявам організованого невдоволення українців 1785 року козацьку старшину було урівняно в правах з російським дворянством.

Як зазначає З. Книш, "Все те пройшло без ніякого збройного і без більшого політичного спротиву. Україна дійшла до жалюгідного стану, коли без опору давала нищити рештки своєї політичної окремішності, дозволяла на повну політичну інкорпорацію України в російську імперію. Простий народ у боротьбі з соціальними порядками втратив почуття потреби національно-державної відрубності від Москви, а козацька провідна верства, головно її верхи, козацька старшина, щораз більше асимілювалася політично і почувалася добре серед нових московських порядків"

Козацтво, проіснувавши більше 200 років як провідна верства української нації, виразник і захисник загальнонаціонального інтересу в кінці XVIII сторіччя, так і не виконавши до кінця своєї місії — створення незалежної української держави — сходить з політичної арени. Його спадкоємці на Кубані та Задунайській Січі виражали вже лише вузькостанові інтереси і не змогли піднятися до рівня вираження державницьких ідей.

Дослідники козацької доби висловлювали багато припущень щодо причин того, чому козацтво не здійснило вповні свого історичного призначення. Серед них називались і неготовність старшини прийняти на себе відповідальність за. долю народу, і бажання легітимізувати своє провідне становище через прилучення до панівних верств інших країн, таких як Польща чи Московщина, і відсутність державницької традиції, як у керманичів так і У народних мас, і домінування особистих та