на всій території країни, митрополит Київський повинен був отримати місце в сенаті як "перший пан радний" після глави католиків архієпископа Гнєзнинського. Також проголошувалось, що за Дніпром волості, міста і села "всі були Київського митрополита і гетьмана і всього Війська Запорізького". Відносини короля з українським гетьманом повинні були будуватись подібно "як і Мадбурскому курфюрсту", тобто з монархом Східної Прусії, що знаходилась у той час у васальній залежності від Речі Посполитої. Крім іншого передбачалось, що королю і панам ради "без відома митрополита Київського і гетьмана Запорозького" війни з сусідніми державами не починати, а у всіх подібних питаннях радитись. Київський митрополит, фактично, ставав не лише "співправителем" гетьмана, але й главою всіх православних Речі Посполитої урівняним в правах з главою католиків.
"Це і була концепція двовладдя Гетьмана і Війська Запорозького — з одного боку, Митрополита Київського — з другого. ... не має сумніву, що ця програма була складена ... правдоподібно в Києві, в кінці 1649 року, підчас тріумфального приїзду туди Богдана й тих нарад козацької старшини й вищого православного духовенства, які тоді провадилися. Можна думати також, що митрополит Київський виступав тут не тільки як репрезентант Української Православної церкви, але і як речник української православної шляхти, зокрема тих "православних панів" українських (і білоруських), що їх лідером на Україні був Адам Кисіль, воєвода Брацлавський, згодом Київський, і які перебували по той бік греблі, на польському боці. Проект польсько-української угоди в "статтях" Кунакова був спробою погодити дві концепції української державності, які існували ще перед революцією 1648 року — козацьку і шляхетсько-церковну, революційну і консервативну. Але що фактична влада на Наддніпрянській Україні була вже в руках козаччини, перевага козацького чинника й керівна роль Гетьмана Війська Запорозького позначилася і на концепції двовладдя втіленій у "статтях" Кунакова"
Більшу частину 1649 року Б. Хмельницький провів у пошуках союзників поза межами Речі Посполитої, які б могли посприяти міжнародній легітимації новоствореної держави. Однак, після того як велике польське військо вирушило в Україну з метою розгромити повстанців, гетьман, разом з союзниками-татарами виступив їм назустріч. Після кількох перемог козацько-татарські війська обложили під Зборовом новообраного польського короля Яна-Казимира. Здавалось, що справа остаточного розгрому Речі Посполитої і визволення всіх українських земель вирішена, але у найвідповідальніший момент кримський хан Іслам-Гірей зрадив союзника і почав вимагати від Б. Хмельницького, під загрозою нанесення удару в спину, змиритися з королем на прийнятних для останнього умовах.
Досить цікавим було виправдання Ісламом-Гіреєм власної поведінки. Він відверто заявив Б. Хмельницькому, що як монарх він не може допустити щоб підданий, нехай і іншої держави, міг загрожувати життю і правам свого государя.
18 серпня 1649 року було підписано так званий Зборівський договір, згідно з яким в межах польської держави утворювалось на території Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств автономна область, якою управлятиме козацький гетьман. Козацький реєстр збільшувався до 40 тисяч. Православна церква в межах всієї держави діставала рівні права з католицькою. Скасовувалась унія та закривались єзуїтські школи в Києві. У той же час, ті з повстанців, які не попадали до козацького реєстру, повинні були повернутись до своїх панів і відбувати панщину. Королівська адміністрація і пани отримували право повернутись на свої місця. Велика увага приділялась і питанням Української православної Церкви — з 18 статей договору 9 було присвячено релігійній проблематиці.
Договір, незважаючи на його ратифікацію польським сеймом 8 січня 1650 року, не влаштовував ні польську шляхту з її прагненням реваншу, ні українське козацтво, що відчуло реальність створення власної держави. Не міг він влаштувати і повстале селянство, яке не отримувало практично нічого. Це був тимчасовий компроміс і його тимчасовість чітко усвідомлювалась всіма сторонами.
"Попри вимушений характер Зборівського миру, тиск татар при укладанні угоди, невиконання королем деяких козацьких домагань, навіть тих, що були висунуті в "Пунктах про потреби...", трактати під Зборовом мали величезне значення для утворення Української держави. Вперше в історії українсько-польських відносин була встановлена чітка погранична межа між Україною і Польщею. Воєводсько-старостинська адміністративна система управління на цій території, поступово набирала формального значення, хоч не була витіснена остаточно. Полково-сотенний устрій мав реальний зміст. Не підлягає сумніву, що всю енергію у подальших роках війни Богдан Хмельницький направив на те, щоб якнайменше допустити чужі впливи на цю територію, міцно закріпитися на ній і розповсюдити українську владу в Галичину до Вісли на етнографічні кордони Українців"
Незважаючи на записаний у Зборівській угоді пункт про повернення в Україну королівської адміністрації, влада де-факто перейшла до Війська Запорізького. Україну було поділено на 16 полків (в подальшому їх число неодноразово змінювалось), полки було поділено на сотні. Податки збирались до військового скарбу. До гетьманської столиці почали прибувати посольства від сусідніх володарів.
"Республіканський устрій, що сформувався на Україні, мав виборність всіх ланок уряду, власну військову організацію, фінансову систему, службу міжнародних зносин. Військова організація — поділ на полки і сотні — узгоджувався з аналогічним поділом України. Полки і сотні були не тільки військовими структурами збройних сил України, вони набули значення адміністративно-територіальних одиниць, своєрідних округів, областей. Полковники і сотники з полковою і сотенною старшиною (обозні, судді, осавули, писарі, отамани) здійснювали військову, політичну, судову, адміністративну владу над населенням полків і сотень"
Влада гетьмана, завдяки величезному авторитету і харизмі Б. Хмельницького, була практично необмеженою. Хоча у своїх діях йому доводилось постійно рахуватись з