Залучити Московську державу до військових подій проти Польщі гетьман намагався з самого початку повстання. Він розраховував використати бажання Москви ліквідувати наслідки поразки в останній польсько-московській війні, всіляко підігрівав претензії московського царя на польський королівський престол, навіть погрожував піти походом на Москву якщо остання не виступить проти Польщі на боці козаків. Але Москва довго відмовчувалась, або відбувалась символічними акціями, побоюючись виступати проти Польщі. Та й сильна і незалежна Україна, як вважає М. Грушевський, їй навряд чи була потрібна.

Позиція Московської держави щодо втручання в українсько-польський конфлікт змінилась лише після того, як внаслідок кількарічної виснажливої війни ослабли обидві сторони і коли в нього втрутились трансільванці та шведи.

Першого жовтня 1653 року Земський Собор у Москві вирішив Україну "прийняти під високу царську руку" і до Б. Хмельницького було відправлена посольство з дорученням украсти відповідний договір. 6 січня гетьман прибув до Переяслава де і зустрівся з московським посольством. 8 січня відбулась старшинська рада, яка обговорила пункти договору. Для їх схвалення поспіхом було скликано жителів міста, що мали репрезентувати народ. Ухвалені пункти договору було відправлено з козацьким посольство на чолі з П. Тетерею до Москви, де, після узгоджень і дискусій, була видана царська "жалувана грамота", що і зафіксувала зміст договору. При цьому текст був виготовлений двома мовами — тогочасними книжними українською і російською — які, на думку ряду істориків, відрізнялись один від одного.

На думку О. Апанович "Українсько-російський договір 1654 р., так само як і наслідки цього договору, для історії України піддавалися найбезсоромнішій фальсифікації" . Мабуть в історії нашої Батьківщини немає такої події як так звана "Переяславська рада" і такого документу як "Березневі статті", що піддавався б такій кількості фальсифікацій, тенденційних оцінок, свідомих підробок. Ця обставина та історичні наслідки цієї події і документу на кількасот років став ледве не "ідеєю фікс" української політичної думки, аж поки трагічні події української революції 1917-20 рр. не витіснили її до кола проблем, що найбільш цікаві для професійних істориків.

Як зазначає В. Шевчук, щодо змісту статей українсько-московського договору, "Цікаво те, що за життя Б. Хмельницького вони козакам не були відомі, більше того, як історичний автентичний підписаний сторонами документ вони не збереглися, а тільки в копії — вважається, що цей документ був знищений в часи Катерини II, як недогідний Росії"

Не лише події січня 1654 року в Переяславі і зміст "Березневих статей" були об’єктом свідомої фальсифікації, вся історія гетьманської держави Б. Хмельницького, весь зміст його державотворчих змагань подавався у спотвореному вигляді. Як зазначає Ю. Мицик — "Історики-великодержавники якщо й визнавали Українську державу-Гетьманщину, то представляли її як щось неповноцінне, тимчасове, приречене на поглинання сусідніми імперіями, як породження злої волі Б. Хмельницького, його егоїстичних амбіцій. Характерною рисою їх писань, котра дається взнаки навіть у сучасній українській історіографії, є прагнення вивчати Гетьманщину у відриві від попередніх етапів історії Української держави, насамперед Київської Русі; ігнорування або недооцінка традицій Київської Русі у свідомості українських повстанців середини XVII ст., взагалі українського народу"

У той же час, на думку О. Оглоблина, незважаючи на всі подальші події і наслідки Переяславського договору, його фальсифікацію та перекручення у трактуванні, він став для тогочасної Козацької держави актом величезної історичної ваги. "На нашу думку, це було урочисте, міжнародного характеру, визнання влади Війська Запорозького на Україні й всенародності та дожиттєвості прав Гетьмана Війська Запорозького, як єдиного володаря України. ... це було повним і остаточним визнанням української національно-визвольної революції, її справедливості, легальності й конституційності. Іншими словами, це було визнання de jure нової Української Козацької держави, її козацького устрою та її козацької влади"

Укладення договору з Московською державою зовсім не викликало "всенародного захоплення і схвалення". Населення Києва відмовилось присягати на вірність царю і козаки приводили його до присяги силоміць, як свого часу гнали до Почайної киян дружинники Володимира Святого. Відмовились присягати до того часу, поки не побачать тексту договору Кропив’янський, Полтавський, Уманський, Брацлавський полки, міщани Чорнобиля. Категорично відмовився від присяги улюбленець простих козаків і селянства І. Богун. Політичні традиції не лише козацтва, але й селянства і міщан, сформовані за час перебування у складі нехай і дещо анархічної та все ж європейської за своєю суттю Речі Посполитої, вимагали не лише ознайомлення з текстом договору, якому необхідно присягти, а й такої ж присяги і від супротивної сторони.

Характерним був інцидент, внаслідок якого підписання договору ледве не було зірвано. В Успенському соборі Переяслава де козацька старшина на чолі з Б. Хмельницьким повинні були присягнути на дотримання договору московські посли навідріз відмовились скласти аналогічну присягу від імені царя. Про подальші події свідчення московських послів і козацьких літописців кардинально розходяться. Посол Бутурлін у своєму рапорті до Москви доповідав, що старшина врешті-решт змушена була пристати на "чесне слово" послів оскільки в Московській державі "государ не присягає перед підданими і достатньо його слова", а козацькі літописці говорять про складання