Проти Переяславського договору був і Київський митрополит С. Косів, однак дещо з інших міркувань. Він заявляв московським воєводам, що Б. Хмельницький "просився під цареву руку", а не митрополит і не Українська церква. А отже вони не вважають себе зобов’язаними виконувати договір. Митрополит зайняв цю позицію не з якихось особливих симпатій до Польщі, чи несприйняття Московії, а через те, що гетьман обійшов його цього разу при вирішенні такого важливого питання. Однак повна перевага цього разу була на боці Б. Хмельницького. "Ідея єдиновладдя на України після Переяславської угоди остаточно усуває ідею двовладдя, принаймні в тій формі і втому змісті, в якому вона переважала в українській політичній думці перших років Хмельниччини"

Спроби інтерпретації змісту так званого "Переяславського договору" робились багатьма представниками політичної думки України і ми їх розглянемо в подальшому. Однак, незважаючи на відмінність інтерпретацій змісту Переяславського договору і царської грамоти "У грамоті гетьман виступає, як репрезентант "Руської Держави", і це виразно підкреслює, що вона не перестала існувати і після Переяславської угоди. "Статті" дійшли до наших часів у зіпсованому вигляді і, очевидно, були переставлені. Незважаючи на це, видно, що основна їх ідея — встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною застерігається Державна самостійність — зовнішня і внутрішня"

Договір забезпечив козакам досить позитивні безпосередні наслідки. Вони переставали буди "збунтованими рабами", а перетворювались на силу, що визнана і знаходиться у військовому союзі та під протекцією "православного християнського царя". Польська дипломатія розгорнула активну діяльність з метою переконати потенційних союзників Б. Хмельницького в тому, що останній прагне створити "власне королівство" яке буде загрожувати не лише існуванню Польщі, а й сусідніх країн. Зафіксоване в договорі право України на міжнародні зносини значно активізувало і міжнародні контакти гетьманської держави.

Після підписання Переяславського договору Москва, нарешті, оголосила війну Польщі. Українські і московські війська спільно виступили в похід на Білорусію. Її населення радо переходило на сторону Хмельницького і вводило у себе козацький устрій. Козацькі і московські війська почали військові дії також і в Галичині. Населення Полісся, Поділля і Волині визнало владу гетьмана. Більше того, під владу Хмельницького почали переходити не лише селяни і міщани, а й шляхта — під гетьманський регімент просився князь Радзивілл і князі слуцькі, присягнула на вірність шляхта Пінського повіту.

Польщу з усіх боків оточили вороги — шведи разом з курфюрстом Бранденбурзьким захопили Варшаву і Краків, Литва визнала владу Швеції, польський король утік до Шлезька. Але поразки Польщі і той факт, що землі Білорусі та православна шляхта Речі Посполитої почали шукати захисту у Б. Хмельницького, визнавши його верховним правителем новоутвореної держави, а не у "православного християнського монарха" — московського царя, почали викликати стурбованість у нових союзників козацької держави.
Блискучий хід зробила і польська дипломатія, запропонувавши Москві укласти перемир’я і пообіцявши цареві польську корону по смерті бездітного Яна-Казимира. Внаслідок сепаратних переговорів між Польщею і Москвою у 1656 року було підписано перемир’я. При цьому козацьких делегатів на переговори брутально не допустили. І серед аргументації такого кроку обидві сторони приводили тезу про те, що там де радяться посланці легітимних монархій — бунтівливим рабам не місце.

Віленський мир, порушивши головну ідею Переяславської угоди — військово-політичний союз Московського царства та козацької держави, викликав обурення Б. Хмельницького та старшини. "На Раді, скликаній у Чигирині 2 жовтня 1656 року, всі присутні полковники, осавули, сотники присягли, що будуть спільно боротися за Україну: присягали собі, а не чужим монархам"

Сам Б. Хмельницький розгорнув активну діяльність по створенню коаліції європейських країн, що мала вирішити "польське питання". До неї входили Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Молдавія, Валахія і Литва. Згідно з планами учасників коаліції Польща мала бути розділена між її членами, причому Україна повинна була отримати всі землі, заселені українцями, а також, разом із Швецією, протекторат над Литвою, що повинна була перетворитись на Литовське королівство. Сам Б. Хмельницький мав отримати титул "дідичного князя". Однак війна, що спалахнула між Данією і Швецією змусила останню вивести свої війська з Польщі. За ними пішла і армія курфюрста Бранденбурга. Війська трансільванського князя опинилися в край важкому становищі, а сам князь Ракочі був змушений капітулювати. Експедиційний козацький корпус, під командуванням полковника Ждановича, повернувся в Україну.

Шукаючи вихід з важкої зовнішньополітичної ситуації, враховуючи аргументацію зрадливих союзників про небажання вести серйозні трактати з хай і могутнім, але неналежним до монаршого роду, володарем України, відчуваючи загрозу внутрішніх суперечок у боротьбі за гетьманську булаву після своєї смерті, Б. Хмельницький із ще більшим завзяття взявся втілювати в життя ідею створення в Україні спадкової гетьманської монархії. Під тиском старого гетьмана старшина на Раді 1657 року проголосила його спадкоємцем 16-річного Юрія Хмельницького. Гетьман потурбувався про призначення йому опікунів, а свого близького соратника, генерального писаря І. Виговського — фактичним регентом.

Рішення Б. Хмельницького викликало серед старшини велике незадоволення, оскільки порушувало республіканські традиції козацтва. Крім того молодий і слабовільний Юрій не мав ні батькового авторитету, ні таланту полководця і державотворця. Саме тому, невдовзі після смерті великого гетьмана, козацька Рада передала булаву до рук І. Виговського.

1657 року Іван Виговський уклав договір із Швецією, яка визнала незалежність України та її кордони на Віслі. Від Литви до козацької держави перейшли воєводства Берестейське і Новгородське. Поновлено союз з Кримом і Туреччиною. Польща,