Пугу! Пугу!

Так кликали кілька разів, аж доки козак не вийшов з хати й поспитався:—

А хто там?—

Козак з Лугу! — відповідали посланці.

Тоді козак відчиняв ворота, бо знав, що то свої, запрошував їх у хату, гостив щиро, а потім збирався, прощався зі своєю родиною й виїздив разом з посланцями на Січ.

Січове військо ділилося на полки на 500 осіб. Полк мав п'ять сотень по сто люда; сотня мала десять десяток (курінів) по десять люда. Полками командували пол-ковники, сотнями сотники, а десятками десятники, так звані курінні отамани. 1 власне кожний такий курінь жив в окремій хатці-курені. Канцелярію вів писар, що писав усякі письма й прикладав печатку, на якій був напис: «Печать Славного Війська Запорозького Низо-вого».

Цілою Січчю командував кошовий, що його звали «батьком-кошовим». Його вибирали на спільній раді, на майдані серед Січі.

Кого вибрали, того могли й скинути, коли був несправедливий, але доки був старшим, то сліпо його слу-хали, і він мав право карати навіть смертю. Йому до помочі були судді й осаули.

Коли збиралися в похід, то на Січі був великий рух. Одні рихтували човни, інші зброю, ще інші пекли й ва-рили в казанах харчі на дорогу. Січові шевці шили чо-боти, кравці одежу, римарі робили упряж, ливарники відливали з олова кулі. А котрі вже були готові, обсту-пали січового бандуриста, старого козака, що грав на бандурі і співав про славних отаманів і гетьманів, про походи на турків і татар. Часто й танцювали собі для охоти й жартували, завжди були веселі.

Козаки воювали двома способами. Звичайно напада-ли на ворога кіннотою, а піхота наступала з боків. Ніхто не піддавався, всі билися до останку, кажучи: «Або пе-ремога, або смерть!»

Коли ж несподівано стрічався їм ворог в степу, а козаків було мало, тоді шикували колесом свої вози тай ще обкопувалися валом і оборонялися з-за такої возової фортеці. Ворог не міг здобути тої твердині й від-ступав. Хіба часом, як не наспіла козакам поміч, то три-мав їх облогою, аж гинули зі спраги й голоду, але таки не піддавалися.

Отак жило те славне козацьке запорізьке військо, що від 1500 майже до 1800 року, близько 300 літ, оборо-няло Україну від усякої напасті. Відвага й хоробрість козаків були відомі в цілій Європі.

2.Орґанізація козацького війська

Військова старшина.

Командування над військом виконувала військова старшина різних ступнів. Головні козацькі уряди витворилися вже під кінець ХVІ. в., як тільки козаччина зорґанізувалася в постійне військо. Пізніше загальна схема тільки ще поширювалася та розросталася в подробицях.

На чолі війська стояв г е т ь м а и. Він був головою и представником держави, мав повну адміністраційну владу, широку участь у законодавстві й судівництві, - але передусім він був найвищий полководець і орґанізатор війська. Підчас війни його влада над військом була небмежена, він орудував усіма військовими силами й непослушних мав право карати на горло. В орґанізаційних справах гетьман мусив рахуватися з думкою ради старшини, в основних державних питаннях — також із генеральною радою, якій завдячував свій уряд. Підчас походу гетьмана міг заступити наказний гетьман, звичайно хтось із ґенеральної старшини або полковників.

При гетьмані помічні функції мала військова або .ґ е н е р а л ь н а старшина, до якої належали ґенеральні обозний судді, підскарбій, писар, осавули, хоружий і бунчучний.

Генеральний обозний, як указує назва, мав передусім нагляд над військовим обозом. До нього, мабуть, належало й уставляти оборонний табір підчас воєнного походу, ґенеральний обозний заправляв також військовою артилерією, особливо ж тою, що була при гетьмані. Йому підлягали теж полкові обозні з полковою артилерією. ґенеральний обозний мав перше місце по гетьмані; у неприяві гетьмана головував на раді старшини, в поході бував наказним гетьманом. За

Б. Хмельницького ґенеральний обозний Чернята списував козаків у реєстр.

Генеральні судді числом два, проводили в найвищому, генеральному суді.

Генеральний підскарбій кермував державним скарбом, ґенеральний писар був канцлером козацької держави, вів найважніші внутрішні й закордонні справи, кермував генеральною військовою канцелярією.

Генеральні осавули, числом два, мали передусім військові функції: обіймали командування над окремими частинами української армії підчас походу, переводили перегляд війська, мали провід над охотничими полками. На ґенеральній раді, як уже було згадано, стежили за ходом нарад та розвідувалися, яка думка у приявних. На гетьманському дворі осавули в імени гетьмана вітали чужосторонніх послів.

Генеральний хоружий (рідше “хорунжий”) доглядав військові корогви та мав провід над відділом надвірного гетьманського війська.

Генеральний бунчучний або бунчужний носив перед гетьманом бунчук і товаришив гетьманові під час походу. Під його проводом стояли бунчукові това риші.

У полку була п о л к о в а старшина: полковник,полкові - обозний, осавули, хоружий, суддя та належні до них нижчі урядовці.

Полковник мав подвійну функцію: адміністраційну й військову. Він стояв на чолі території полку, мав під своєю рукою всі уряди, виконував гетьманські доручення, мав нагляд над фінансами, вів суд, одне слово -- сполучував у свойому уряді всі адміністраційні справи своєї округи. 3 військового погляду він