Про їхній задум було відомо офіційним чиновникам, які намагалися, за всяку ціну, перешкодити створенню “ Демократичного фронту ”. Замість цього вони хотіли перетворити мітинг на збори для вирішення місця пам’ятників у Львові, головного пам’ятника Тарасові Шевченкові. Однак перебрати мітинг у свої руки їм не вдалось [ 56, с. 128-130 ].

Питання створення Демократичного фронту сприяння перебудові порушили В’ячеслав Чорновіл із Михайлом та Богданом Горенями. На початку офіційні “ крикуни ” намагалися їх заглушити, вживаючи для цього не тільки галас і свист свої мегафонів, але люди підтримали ініціаторів Демократичного фронту, а Іван Макар повідомив офіційно про створення такого фронту. Його ядро творять всі неформальні об’єднання міст Львова як колективні члени, які дали на це свою згоду. Представники цих об’єднань склали так званий Організаційний комітет Демократичного фронту, і таким чином він почав діяти. Наступний мітинг призначили на перший четвер у серпні, тобто на 4-е серпня, на якому була також публічно прочитана низка документів [39, с. 44-45].

Як пояснили ініціатори Демократичного фронту, кожне не формальне об’єднання, яке входить до нього, має свою відмінність і специфіку завдань, але на базі своїх декларацій вони шукатимуть зближення й співпраці в рамках Демократичного фронту, зберігаючи при цьому свою автономію. Тому Демократичний фронт був подуманий як своєрідна федерація, яка гарантуватиме кожному не формальному об’єднанню його власне обличчя.

На цьому ж мітингу повідомлено, що до Демократичного фронту сприяння перебудові ввійшли: Міський політичний дискусійний клуб, (який тим часом розколовся на марксиське крило та соціалістичних демократів), група “ Довір’я ”, Громадський комітет Української католицької церкви, Українська Гельсінська Спілка, Товариство Лева, Товариство рідної мови, Товариство єврейської культури та інші.

Проголошено також Головні принципи Демократичного фронту сприяння перебудові у місті Львові [ 56, с. 130 ].

Скликаний 4 серпня 1988р. мітинг був брутально розігнаний на людей нацькували собак.

Спроби створення народного фронту мали місце і в інших регіонах України, хоча активність населення там була на багато нижчою, ніж у Львові.

Восени 1988 р. позиція центральних властей щодо народних фронтів стає більш жорстокою. Це було пов’язано значною мірою із загостренням протистояння між консервативними і народними фронтами Прибалтики, насамперед у національному питанні.

Фактично протягом трьох тижнів з 1 по 23 жовтня 1988р. – відбулись установчі конференції Естонського народного руху, а також Латиського та Литовського народних фронтів. Цей потужний політичний залп став справжнім каталізатором розвитку суспільних подій в СРСР в цілому та в Україні зокрема. Саме в жовтні на екологічному семінарі, що відбувся у Спілці письменників України (ЕСПУ), у виступі письменника Ф.Бурлачука прозвучала пропозиція створити Народний фронт України, підтримана С.Плачиндою. Проте ніяких рішень ухвалено не було.

30 жовтня 1988р. за ініціативою безпартійних письменників П.Мовчана та В.Терена у конференц-залі було скликано неформальні збори за участю 150 членів СПУ та працівників Інституту літератури, на яких обговорювалося питання про створення ініціативної групи для створення Народного фронту за перебудову.

Дії письменників викликали блискавичну реакцію партійних структур. Вже наступного дня після згаданих зборів секретарі правління СПУ І. Драч, Д. Павличко та секретар партійної організації Б. Олійник були викликані у ЦК КПУ на розмову із секретарем ЦК Ю. Єльченком. Мета партійної бюрократії полягала у тому, щоб взяти під контроль цю загрозливу для влади ініціативу, максимально звузити та приглушити її суспільний резонанс. Жорстка позиція ЦК КПУ змусила письменників дещо уповільнити розпочатий процес створення масової громадської організації республіканського масштабу.

1 листопада 1988 р. на звітно-виробничих партійних зборах Київської організації СПУ майбутні лідери Руху змушені були маневрувати: ідеї створення Народного фронту, очевидно, з тактичних міркувань, не було підтримано, разом з тим було прийнято рішення про створення “Ініціативної групи Спілки письменників сприяння перебудові”. По суті це було кроком назад [ 45, с. 211 ].

Між тим події розвивались досить динамічно. Вже 13 листопада 1988р. на багатотисячному екологічному мітингу у Києві (до речі, першому санкціонованому місцевою владою) поети Д. Павличко та Л. Тараненко під бурхливі оплески присутніх висунули ідею створення Народного Руху.

Народна підтримка радикалізує позиції прихильників створення Народного Руху – у резолюції пленуму правління Спілки письменників України, що відбувся наприкінці листопада 1988р., зазначалося: “ доручити ініціативній групі СПУ сприяння перебудові… розробити проект програми Народного Руху України за перебудову; уповноважити обласні письменницькі організації брати активну участь у роботі місцевих ініціативних груп ”. Тобто ідеї із теоретичної сфери обговорення поступово почали переходити у практичну площину – було дано сигнал для створення програмних документів та розбудови організаційних структур на місцях[ 47, с. 16].

Занепокоєні непослідовністю та обмеженістю перетворень, відставанням властей України від нагальних потреб розвитку суспільства, їхньою безоглядною орієнтацією на політику й діячів центру, київські літератори на своїх партійних зборах 28 листопада 1988 р. доручили новообраному партійному комітету сформувати групу сприяння перебудові, яка згодом переросла в Народний Рух України й дала Україні багатьох політиків – І. Драча, Д. Павличка, В.Яворівського, Б. Олійника, П. Мовчана, П. Осадчука. З Руху вийшли організатори, керівники та активісти багатьох сучасних політичних партій та інших громадських об’єднань.

Виконуючи це рішення, партком уже наступного дня ухвалив створення ініціативної групи сприяння перебудові у такому складі: І. Драч (голова), Д. Павличко, В. Маняк, В. Терен, Б. Олійник, Ю. Сушкевич та інші. А 29 грудня 1988р. ним була розглянута інформація