Кожна із сторін і помірковані (В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко та ін.), і радикали (В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, М. Горинь та ін.) запропонували присутнім на з’їзді свою модель політичних вимог. Якщо помірковані виступили за незалежну суверенну Україну в рамках реорганізованої союзної федерації, лібералізацію КПРС, то радикали наполягали на виході України зі складу СРСР, утверджені суспільстві повноцінного політичного плюралізму. Фактично ці дві позиції і визначили рамки дискусії, що розгорнулася на з’їзді.

З’їзд Руху красномовно продемонстрував інтернаціональний характер утвореної організації. Разом з тим, з’їзд реально показав, що у Руху є чимало проблем. Ейфорія, що панувала на з’їзді, доволі нагадувала період перших кроків Центральної Ради у 1917 р. Те ж домінування декларативності над конструктивністю, емоцій над розумом. Це визнавали і самі учасники цього форуму. Ще однією серйозною проблемою, яку віддзеркалив з’їзд, була вузькість соціальної бази Руху – із 1109 делегатів 984 були представниками інтелігенції. Непропорційно мало було селян та робітників [ 41, с. 8 ].

Наявність у Русі прихильників двох течій – поміркованих та радикалів теж суттєво ускладнювало процес організаційного становлення, але в інтересах консолідації опозиційний сил вони виступили за єдність.

Однак, попри всі згадані вади, історичне значення І з’їзду Руху полягала в тому, що він став етапною подією у процесі українського національного відродження, відкрив перед національно – визвольним рухом нові перспективи.

На той час Рух являв собою вже значну політичну силу. Він організаційно оформився у всіх областях республіки, на листопад 1989 р. в Україні функціонувало близько 500 його осередків. Однак географічне поширення рухівських структур було вкрай нерівномірним – левова частка їх понад 70% була зосереджена у Західному регіоні. Саме тут проживало 60% всіх членів НРУ, 25% – у центральних областях, 12% – у південних і лише 6% – у східних. За даними обкомів партії, загальна кількість членів Руху становила приблизно 77 тис. чоловік. Варто підкреслити, що сучасні дослідники схильні вважати саме цю цифру найбільш достовірною.

Крім регіональної незбалансованості організаційним структурам Руху у 1989 р. була притаманна значна соціальна незбалансованість. Статистика свідчить про абсолютне переважання інтелігенції у соціальному складі цієї організації. Характерною рисою національного складу Руху було переважання українців, проте, у Сумській, Житомирській, Одеській, Харківській областях та Криму був доволі високи відсоток росіян та поляків.

Цікавою на той час була і розстановка сил у самому Русі. За оцінками партійних аналітиків, на листопад 1989 р. співвідношення між поміркованими і радикалами в НРУ становило приблизно п’ять до одного, а у західному регіоні – чотири до одного. [ 41, с. 8-9 ].

Тогочасні соціологічні дослідження переконливо демонструють коливання громадської думки щодо Руху: 36,9% респондентів підтримували ідею створення НРУ; 25% – ставились до нього негативно і 28% – не визначилися з чіткою позицією. Про те навіть ці коливання свідчили про зростання авторитету та популярності новоствореної громадсько-політичної організації, адже попри всі зусилля партапаратові не вдалося заблокувати пропаганду висунутих Рухом ідей та створити атмосферу не сприйняття організаційних структур НРУ.

Після закінчення з’їзду партапарат розгорнув шалену атаку на Рух. Було підготовлено статтю у газеті “Радянська Україна”, в якій основне місце займала тенденційна критика Руху [ 70, с. 510 ].

Гостра боротьба розгорнулась на передодні прийняття в республіці закону про вибори.

Ряд представників партапарату запропонував провести до ленінського суботника вибори до місцевих Рад за виробничим принципом. Але переважна частина населення республіки була настроєна проти.

Під тиском знизу керівництво КПУ пішло на ряд суттєвих поступок. Так, комісія законодавчих передбачень Верховної Ради УРСР ухвалила рекомендувати Верховній Раді:

Відмовитись від проведення з’їзду й проводити прямі вибори до Верховної Ради;

Відмовитись від виборів від громадських організацій;

До бюлетеня для голосування вносити не менше двох кандидатур;

Доопрацювати статтю 45-у таким чином, щоб право відмінити реєстрацію кандидата мав за поданням Центральної виборчої комісії лише Верховний суд.

Таким чином, боротьба демократичних сил призвела до суттєвих поступок з боку правлячої верхівки. В ході драматичного обговорення закону про вибори на сесії Верховної Ради, обраної ще в застійні часи, було прийнято чотири з п’яти принципів РДКУ (крім прямих виборів Президента Республіки). Це було важливою перемогою демократичних сил.

Передвиборча кампанія свідчила про радикалізацію вимог нових громадсько-політичних об’єднань.

У платформі Львівської крайової організації Руху містилися, зокрема, вимоги прийняття закону про суверенітет України та нової Конституції України (нічого не згадувалося про новий союзний договір), закону про землю, згідно з яким передбачалася б передача землі селянам у довічне користування з правом успадкування, законів про регулювання міграції, про національну символіку, закликалося “вважати чинними на території України лише ті закони, які затвердить новий склад Верховної Ради республіки”, запровадити інститут громадянства, республіканську грошову одиницю, і, зрозуміло, скасувати статтю в конституції [ 47, с. 52 ].

Важливе значення мало рішення Руху провести 21 січня “ живий ланцюг ” між Києвом та Львовом, щоб відзначити об’єднання 22 січня 1919 р. Української Народної Республіки та Західної Народної Республіки в єдину державу (“день соборності України”). Ця акція демонструвала силу Руху, єдність України, акцентувала увагу на тому, що саме цю подію, а не подію осені 1939 р. які відбулися після підписання “пакту Молотова – Рібентропа”, слід вважати юридичним документом на користь об’єднання українських земель.

Ця акція стала ще одним свідченням радикалізації позиції керівників Руху та його членів.

Офіційні сторони та