Саме ІІІ з’їзд руху запровадженням Малої Ради значно підняв роль крайових організацій у керівництв НРУ. Документи свідчать, що Мала Рада збиралася регулярно, інколи двічі на місяць, наприклад, у серпні 1992 р. Серед питань, розглянутих Малою Радою, було більше політичних, ніж організаційних [ 63, с. 159-162 ].

Майже те саме можна сказати про ініціативу Центрального проводу НРУ від 17 липня 1992 р. розпочати підготовку до проведення референдуму про дострокове припинення повноваження Великої Ради України. Питання референдуму були уточнені 1 серпня 1992 р. Малою Радою.

З організаційних питань мала Рада прийняла низку ухвал, серед них: “Положення про відповідальних провідників регіональних організацій Руху”, “Про координацію дій демократичних сил України” [ 66, с. 380 ].

Серед структур керівних органів Руху особливе місце належало Секретаріатові НРУ. Про нього чимало писали в газетах. Він не зовсім помітний на арені політичних, партійних та між партійних подій. Але без його роботи важко результати діяльності центрального керівництва. Як постійно діючий виконавчий орган Великої та Малої Ради Руху, Центрального проводу. Секретаріат складався з голови Секретаріату, що був водночас заступником Голови Руху, та осіб, визначених центральним та затверджених Великою Радою. До його складу входили відповідальні секретарі, що зорганізували роботу за певними напрямками діяльності Секретаріату. У розпорядженні Секретаріату був його апарат, що складався зі штатних працівників.

В обов’язки Секретаріату входило забезпечення практичного виконання ухвал Всеукраїнських зборів, Великої ради Руху та Центрального Проводу; налагоджування зв’язків Руху з іншими громадськими та масовими рухами, з органами державної влади і управління, підготовка проектів документів Руху та обговорення їх Великою Радою, організація заходів, акцій, толоки, зібрання, мітингів, маніфестів тощо; організація фінансово-господарської діяльності Руху відповідно до ухвал Великої ради та Центрального Проводу; Секретаріат також брав на роботу працівників та звільняв їх, звітував перед Великою радою про свою роботу.

Крайові, районні організації та низові осередки Руху в період між ІІІ і ІV з’їздами проводили роботу з декількох напрямках. Передусім виконували вказівки та рекомендації Центрального проводу, вирішували різноманітні проблеми внутрішнього характеру. Виступали ініціаторами багатьох заходів у межах своїх компетенції та можливостей [ 84 ].

Значним античорновольським чинником була низка невдало проведених акцій, започаткованих Рухом. Серед них: відзначення Шевченківських днів, Всеукраїнська акція протесту проти СНД у день зустрічі президентів у Києві і особливо акція естафетного пікетування Верховної Ради України з вимогою відставки уряду В.Фокіна. Детонатором сепаратистських прагнень послужила згодом заява Михайла Гориня, в якій він намагався довести необхідність багатопартійності в Русі.

Активізуючим фактором стала ідея скликання ІV з’їзду НРУ, що виникла в керівних структурах Руху, а це передвіщало драматичний період передз’їздівських конференцій районних та крайових організацій.

Після ІІІ з’їзду в Русі продовжувались процеси перетворення його на політичну партію. Вони охопили майже всі ешелони НРУ – від осередку до Центрального Проводу. Переможною тенденцією стало об’єднуючі стремління боротьби за владу [ 84 ].

В надзвичайно важких умовах “нової людини” в Києві і зокрема в апараті Центрального проводу В’ячеслав Чорновіл зумів реорганізувати роботу керівних органів, насамперед шляхом продуктивного функціонування малої Ради, “перетруски” кадрового складу, активізації старих ланок апарату.

Внутрірухівські опозиції і відверті вороги НРУ ззовні приклали чимало зусиль в протистоянні перетворення Руху в партію, в решті-решт для нейтралізації його як політичної сили. В їхньому арсеналі – провокування внутрірухівських сутичок, створення альтернативних структур, компрометація відданих руху талановитих людей, відверта зрада рухівській справі.

Але дії противників Руху нового інтенсивного формування, хоч і завдавали значної шкоди згуртованості рухівських лав, не могли змінити партійної природи НРУ, яка була закладена самим його народженням. Антирухівські дії послабили, скажімо, зіпсували окремі нитки рухівської тканини, але основа її витримала випробування та життєздатність. Завдяки передусім вірності українській ідеї.

Після ІІІ з’їзду головними зовнішніми параметрами діяльності Руху, в тому числі і його депутатів у Верховній Раді, була спроба демократизувати суспільство, перебуваючи в ролі опозиція. То була єдина правильна позиція для збереження Руху. Але ідеї, що запалюють уяву суспільства, як то комуністична чи незалежності, не було. А без ідеї, що освітлює шлях в нестабільному суспільстві, політична партія неначе корабель без вітрил. Перша хвиля, навіть слабка, може викинути його на скелі.

Це добре зрозуміли В’ячеслав Чорновіл і його прибічники. Тому гарячково шукали об’єднуючу ідею. Врешті-решт було знайдено. І не одну, а дві. Перша суто для рухівців, тобто внутрішнього згуртування. Друга – переважно для зв’язку, як колись казали, з масами.

Перша ідея: перетворення Руху на партію, вона давала рухівцям перспективу боротьби за владу. Ця ідея, як примара блукала серед рухівців з першого з’їзду. То її футболили, то соромливо називали, але завжди мали на думці. Доказом тому може бути той факт, що рухівці, починаючи з ІІ з’їзду, не відмовились від влади. Відомо, що владу може взяти передусім партія.

Сам В’ячеслав Чорновіл ще перед ІІІ з’їздом бачив Рух у майбутньому як політично-громадську організацію партійного типу. То було дипломатичне прикриття таємної мрії. Своєрідно обережний зондаж рухівської думки і водночас психологічна підготовка членів руху до нової якості.

В’ячеслав Чорновіл один з перших передбачав, що невдовзі буде відроджена діяльність комуністичної партії України