Отже, з тридцяти суб’єктів виборчого процесу Рух “прийшов до фінішу” другим, отримавши 2498 тис. голосів виборців (9,4%),пропустивши вперше компартію – 6550 тис. голосів (24,65%). Це було зумовлено по-перше авторитетом найстарішої націонал-демократичної організації. По-друге, досконала передвиборча стратегія, основою якої було чітке усвідомлення своїх позицій у різних регіонах України. Рух свідомо зробив ставку на західну Україну і одержав тут максимум голосів виборців.

Відповідно “свої голоси ” він одержав в областях центру та півдня України. Характерним є те, що Рух не зміг подолати 4-відсотковий бар’єр у деяких регіонах сходу та центру України. До речі, КПУ, як головний опонент Руху не подолав цей бар’єр у Івано-Франківській та Тернопільських областях [ 55, с. 26 ].

Всеукраїнські збори Народного Руху України підбили підсумки усім політичним домаганням під час виборчої кампанії весною 1998 р. В ухвалі, прийнятій зборами, наголошувалось, що підсумок виборів до Верховної Ради України є значним здобутком партії і певного успіху досягнуто на виборах до місцевих органів самоврядування.

Підсумок виборчої кампанії показав: Рух – не галицька партія, як дехто вважав, а загальноукраїнська. Тактика Народного Руху України показала під час виборів значні резерви для підтримки партії. Використовуючи їх, розбудовуючи та зміцнюючи організаційну структуру Руху новим, молодим кадровим потенціалом, у перспективі можна досягти результатів на майбутніх виборах, так в діяльності партії загалом [ 55, с. 26 ].

Унаслідок парламентських виборів 1998 року, представництво лівих сил у парламенті в кілька разів перевищило кількість депутатів від Руху. Отримання лівими силами вигіднішої позиції та поступове занурення економіки в тінь призвели до втрати демократичними силами своїх позицій і прихильників.

Очевидним усталення в Україні кланово олігархічного режиму стало після парламентських виборів 1998 р. де НРУ міг би взяти 12-15% голосів, якби рішуче відмовився від “ конструктивної опозиційності” й рішуче спробував очистити від владної намулу національно-демократичні цінності. Але прагнення не розхитувати човна державності взяло гору. На черзі були вибори президентські. Залякані примарою “ червоної загроз ”, лідери Руху ( і прихильники В. Чорновола і його противники ) вирішили не грати всерйоз , аби не завадити Л. Кучмі впевнено переграти П. Симоненка. Адже, мовляв, за Кучми така-сяка незалежність буде, будуть втілюватися поволі й демократичні принципи, а Симоненко – це “ червоний реванш ”, це повна катастрофа. І хоча рух розколовся на два крила, стратегія обох відламів на виборах була однаковою – виставити заздалегідь “ непрохідних ” кандидатів.

Хоча, за деякими свідченнями, сам В. Чорновіл не виключав можливості зміни сценарію президентських виборів і свою власну участь у них – у разі, якщо чинний Президент Л. Кучма не зробить реальних кроків з деолігархізації суспільства. У такому разі Чорновіл виступив би в ролі “третьої сили ”, потенційно істотно популярнішої, ніж Марчук, Мороз чи Вітренко. Про вмінні В. Максимовича вести за собою протестний електорат і різко опонувати владі було добре відомо всім в Україні та за її межами. Участь Чорновола у президентських виборах могла стати моментом відродження в Україні націонал-демократії його відходу від власних ідеологічних забобонів, від “ конструктивної опозиції ” до влади. І В.Чорновіл не дожив до офіційного початку президентської виборчої кампанії [46, с. 88 ] .

30 травня 1999 р. в Києві відбувся VIІІ з’їзд, на якому було скорочено число членів Центрального Проводу до 55. Замість О.Лавриновича заступником Голови НРУ обрано Ю.Костенка .

IX з’їзд відбувся у два етапи. Перший етап 12-13 грудня 1991 р. у Києві. На якому було підведено підсумки внутрішньопартійної дискусії, названо можливих кандидатів від Рух на президентських виборах: Геннадія Удовенка та В'ячеслава Чорновола ( останній зняв свою кандидатуру з розгляду у січні 1999 р. ). У січні 1999 р. частина керівництва Руху на чолі з Ю. Костенком, незгодна з рішенням першого етапу дев'ятого з'їзду, пішла на розкол Руху, виступивши відкрито проти В.Чорновола [ 84 ].

Криза в НРУ виникла з низки причин, які склалися в організації від початку її виникнення до президентської кампанії 1999 р. у ході підготовки до виборів у партії виникло протистояння між “ чорноволівцями ” та “костенківцями ”.

“ Костенківці ” в більшості акцент робили на внутрішніх причинах конфлікту: авторитарність лідера НРУ; демонстрація Рухом непостійної твердої політичної позиції; низка поразок партії на виборах 1998 р., на виборах керівництва ВР та профільних комітетів, певна невизначеність парламентської фракції Руху; потреба у зміні стратегічного курсу партії; обрання кандидата в Президенти від партії на вибори – 1999 р.

“ Чорноволівці ” фактично не відзначали провини лідера у поразках партії, а практично одноголосно заявляли, що причиною розколу були президентські вибори та участь зовнішніх сил. Вони вважали, що причини розколу виникли після виборів 1998 р., коли до Руху за партійним списком потрапили “ фінансові кола ”, для яких цінністю була не національна ідея, а вигода від депутатства [ 69, с. 7 ].

Встановлено, що перші аналітичні повідомлення про ситуацію в НРУ з'явилися у 1997 р. проявами назріваючої кризи у 1997 – початку 1998 рр.були конфлікт між Головою НРУ та представниками залучених до Руху фінансових кіл. Суперечності між В. Чорноволом та його заступником О. Лавриновичем, вихід трьох депутатів з фракції у ВР, ситуація у Сумському Русі.

Наступним етапом розвитку кризи був період від виборів 1998 р. до IX з'їзду НРУ, в якому