Першою дією “ опозиції ” у боротьбі за партію було оголошено В.Черняком у ВР 19 лютого 1999 р. рішення про недовірі голові фракції НРУ В. Чорноволу. Реалізація організаційних питань “ костенківцями ” 28 лютого 1999 р. на X позачерговому з'їзді НРУ було обрано Ю. Костенка новим головою НРУ; звернення В. Чорновола до Мін'юсту з питанням про легітимність Зборів “ опозиції ”, створення фракції “ НРУ – 1 ”, скликання “чорноволівцями ” 7 березня 1999 р. другого етапу IX Зборів НРУ та прийняття рішень, які підтверджували ухвали першого етапу IX Зборів та засуджували дії “ опозиції ”, зумовили остаточний розкол партії на дві частини: Народний Рух України та Український Народний Рух [ 69, с. 7-8 ]. З'їзд також підтвердив повноваження В. Чорновола, як Голови Руху, обрав заступниками Голови В. Коваля, О. Бондаренка та Л. Танюка; внесено зміни до Статуту, обрано Політичну Раду Руху у складі 15 осіб, Центральний Провід у складі 49 осіб. З'їзд схвалив підписання угоди про політичний блок Руху з партією “ Реформи і порядок ” ( В. Пинзеник), визначив Г. Удовенка, як кандидата від Руху на пост Президента України [ 84 ] .

Розкол відбувся у вищих структурах НРУ та почав розповсюджуватися на низові організації. Трагічна загибель 25 березня 1999 р. в автомобільній катастрофі при нез’ясованих обставин Голови НРУ В'ячеслава Чорновола не стала причиною консолідації, а, навпаки, поглибила розкол. Похорон В. Чорновола відбувся 29 березня 1999 р. у Києві, який зібрав понад 200тис. людей з усіх областей України.

Після проведення з’їздів для опонентів стала актуальною проблема їх легітимності, що свідчило про неможливість об’єднавчих процесів. В.Чорновіл ще за життя розпочав першим вирішувати цю проблему Мін'юсті. Прийняті Мін'юстом 29 березня 1999 р. та Верховним Судом України 30 червня 1999 р. рішення щодо легітимності другого етапу IX Зборів НРУ закріпили розкол у НРУ [ 69, с. 8 ]. Проведена перереєстрація членів Руху підтвердила підтримку абсолютною більшістю рішень другого етапу IX з'їзду ( перереєстровано понад 80% членів Руху). X з’їзд Руху відбувся 14 травня 1999 р. у Києві і засвідчив завершення організаційної кризи. Головою Руху обраний Г. Удовенко, заступниками Голови – О. Бондаренко, Ю. Ключковський, В. Коваль, М. Косів, Л. Танюк; до складу Політради замість М. Кульчинського обрано голову Союзу Українок Атену Пашк. На з'їзді Г.Удовенко та В. Пинзеник підписали Угоду між НРУ та ПРП про політичний блок та спільного кандидата на президентських виборах. З’їзд офіційно висунув Г. Удовенка кандидатом у Президенти України. [84]. За результатами виборів він отримав 1,22% голосів виборців [ 73, с. 59 ]. Рух має парламентську фракцію у Верховній Раді України [ 84 ].

Отже, наслідком внутрішньопартійного кризового процесу в НРУ, який розвивався з середини 90-х рр. XX ст., став розколом партії на дві частини. У боротьбі за легітимність свого з'їзду та за право продовжувати називатися “НРУ” перемогли прибічники В. Чорновола. Розкол Руху призвів до організаційного та політичного ослаблення рухівців та націонал- демократичних сил.

Розділ IV. Місце і роль НРУ у сучасному політичному житті

Після виборів 1999 р. до кінця 2000 р. в політичній історії Руху відбувся черговий етап, характерною особливістю якого були організаційні зміни у складі обох частин Руху, спроби подолати наслідки розколу ( процес повернення до Руху “ опозиціонерів ”, відзаявлена фракцією УНР недовіра В. Чорноволу ), цьому сприяли об’єднавчі тенденції серед націонал-демократичних сил. Попри консультації між обома Рухами щодо об'єднання, даний процес мав протилежні результати: продовжувався процес розколу в Рівненській КО, відбувся Установчий з’їзд УНР, у Київраді розпалася єдина фракція Руху. Кінець 1999 р. став завершальним етапом у розколі НРУ, на базі якого утворилися дві партії з однаковими ідеологічними засадами. Але різними методами для досягнення цілей – НРУ та УНР.

Кризова ситуація в НРУ існувала під час складних політичних подій у державі: створення парламентської більшості, можливість проведення референдуму і позачергових виборів до ВР. НРУ, попри кризу у Київській КО НРУ, незадоволення деяких КО діяльністю керівництва партії, здійснював заходи, спрямовані на організаційне зміцнення партії, на поширення національної ідеї, на участі у організації соціально-економічних програм, на об'єднання з УНР, на створення блоку націонал-демократичних сил [ 69, с.11].

Об'єднання націонал-демократичного табору було невідкладним завданням усіх патріотичних сил. Політичну активність у цьому проявляв НРУ ( Ухвала ЦП НРУ “ Про об’єднавчі процеси в середовищі правоцентристських партій ” ), який виступав також ініціатором в об’єднавчих тенденціях з УНР. З цією метою проводилися між партійні консультації, спільні масові заходи, робилися спільні заяви, але реальних наслідків в об'єднанні не відбулося. НРУ виступив за об'єднання з УНР або за його приєднання до блоку НРУ – ПРП – КУН, критично поставився до пропозиції УНР формувати “ праву коаліцію ” з залученням “ Батьківщини ”. Створення наприкінці 2000 р. “ третього Руху ” – НРУ (є) ( НРУ за єдність ) ускладнило процес подолання наслідків розколу в НРУ.

С.Л. Овсієнко у своєму авторефераті зазначав, що