Автор звертає увагу на те, що поки в нас ведеться здебільшого полеміка засобами журналістських публікацій, або інтерв'ю з політичними діячами, то на Заході з'явилися перші наукові монографії у яких робляться спроби розглянути ці проблеми ширше, в контексті теоретичних питань національних відносин та націоналізму [ 49 ].

Також на сторінках даної статті знайшла своє відображення і конференція яка була присвячена п’ятиріччю щодо утворення НРУ. Вона відбулась на базі кафедри етнографії та історії Одеського політехнічного університету за сприяння Руху. У виданих до конференції тезах доповідей яскраво відбилися дві тенденції – “ героїзації ” чи навпаки до “ дискредитації ” Руху. На конференцію не було запрошено київських дослідників, відомих своїми працями з історії Руху, майже не було науковців із Галичини. За словами автора дана конференція була влаштована задля “ галочки ”, хоча з іншої сторони він віддає належне організаторам конференції, які подолавши спротив противників українського відродження на півдні України зуміли провести дану конференцію.

Схвального відгуку набуває те, що на Одеській конференції виникло також питання про передачу документів Руху до державних архівів. А це означає не що інше, як те, що повз дослідника не пройде сама атмосфера епохи, а залишаться конкретні документальні свідчення з історії, як такого [49 ].

Предметному вивченню історії виникнення та діяльності Рухівської організації присвячена аналітична робота Г. Гончарука. “ Народний Рух України. Історія ”. В цій книзі йдеться про соціально-політичні події в Україні кінця ХХ століття. Вперше в історико-політичній літературі робилася спроба показати діяльність найбільш масової національно-демократичної організації ( пізніше – партії ) – Народний Рух України.

Особливістю цього дослідження є те, що його головні дійові особи – відомі політичні постаті – нині живі,здорові і досі впливають на суспільно-економічні і політичні процеси в державі. Саме в цьому втішному факторі – складність долі книги та самопочуття її автора, бо майже всі головні персонажі змальовані як носії достоїнств та недоліків людських. На них значною мірою лежить відповідальність за безрадісну долю України сьогодні та її майбутнє.

У цій книзі йде мова не про тих, хто позбавлений синівських почуттів до України. А про тих, у кого чудом збереглися любов до Батьківщини та завзяття до її захисту. Оповідь про нечисленних але повноправних громадян, наділених Богом патріотичною наснагою. Першими з-поміж гідних синів і дочок України, що наприкінці ХХ століття виборювали її переможну незалежність, були рухівці.

Ця книга писалася водночас із обговоренням у Верховній Раді президентського законопроекту “ Про владу та самоврядування в Україні ” [52].

Окремо слід сказати про джерельну базу даної праці. Її складають передусім документи та інші матеріали Архіву Центрального Проводу НРУ та поточних архів крайових та районних організацій Руху. Позитивним є видання стенографічних звітів з’їздів НРУ, що його розпочало рухівське керівництво. Нажаль, в архівних сховищах, за винятком архіву Чернігівського, Одеського та декількох інших крайових Рухів, документи не систематизовані, не зфондовані і практично для роботи дослідника непридатні. Тому автор в даній роботі вибачається перед читачем за довільне посилання на архівні справи.

Автор праці при її написанні використовував також особисті документи деяких членів Руху, яких немає в архівах НРУ.

Серед джерел даної праці виключне значення належить періодичним рухівським виданням. Більше 20 газет мають крайові організації Руху. Про рухівський орган “ Час – Time ” за словами автора має всі підстави стати однією з кращих якщо не найкращою газетою в Україні [ 52 ].

Отже, можна констатувати про те, що вище згадана праця Г.Гончарука, яка була написана на великій кількості архівних матеріалів, має право посідати одне з важливих праць з історії Руху.

Логічним продовженням праць: О.В. Гараня, В.М. Литвина, Г.І.Гончарука стало дослідження В.Г. Ковтуна “ Історія Народного Руху України ”, у якому комплексно аналізується суспільно-політичне життя в Україні кінця 80-х – початку 90-х рр. XX ст. як чинник нового етапу опозиційної діяльності і утворення НРУ [ 61 ].

Збагатили історіографію Народного Руху України праці інших дослідників, зокрема А. Білоуса, О. Бойка, А. Русначенка та ін.

Важливими науковими статтями, які дають ширшу інформацію про діяльність Народного Руху України є роботи О. Бойка. У своїх статтях “Предтеча Руху : неформальні організації як фактор громадсько-політичного життя України у період перебудови ”, “ Народний Рух України: від виникнення ідеї масової організації до створення її програми ”, “ Народний Рух України: від створення місцевих організаційних структур до установчого з'їзду ” та інші в основному подають історію створення НРУ від виникнення ідеї масової опозиційної організації до Установчого з'їзду [ 39, 40, 41, 42].

Щодо статті “ НРУ: від виникнення ідеї масової організації до створення її програми ” автор зазначив, що вже в літку 1988 р. ідея створення масової суспільно-політичної організації республіканського масштабу витала у повітрі. Під час червневих та липневих несанкціонованих багатотисячних мітингів у Львові вона дістала масову підтримку. Ситуація кардинально змінилася у жовтні 1988р. Коли у Прибалтиці були створені народні фронти. Це стало справжнім каталізатором розвитку суспільних подій в СРСР в цілому та в Україні зокрема. Між тим події розвивалися досить динамічно. Вже 13 листопада на багатотисячному економічному мітингу у Києві поети Д. Павличко та Л. Тираненко під бурхливі оплески присутніх висунули ідею створення Народного Руху.

Олександр Бойко стверджує, що попри всі критичні зауваження, які були зроблені, збори одноголосно прийняли проект