Восени 1987 р. у Києві засновано Український культурологічний клуб (УКК), на засіданнях якого різко критикували політику КПРС, зокрема в національному питанні. Водночас у Львові організували культурологічне “Товариство Лева”, що займалося проблемами літератури, екології, історії.

У Києві при Будинку вчених АН УРСР створюється українознавчий клуб “Спадщина ”, невдовзі в Київському університеті – студентське об’єднання “Громада ”. Їх діяльність, так само як “левенят”, з самого початку виходила за межі суто просвітницької і набуває політизованого характеру.

Щодо Українського культурологічного клубу (УКК), то його діяльність аж ніяк не обмежувалася культурою, а була спрямована на критику існуючої системи національної політики центру. У цей час після виходу з ув’язнення і повернення в Україну ряду відомих дисидентів – правозахисників, зокрема В’ячеслава Чорновола, Михайла та Богдана Горинів відновлює свою діяльність Українська Гельсінська група, заснована ще у 1976 р. Саме на її основі згодом була створена Українська Гельсінська спілка, яка відіграла надзвичайно важливу роль у формуванні політичної опозиції в Україні[ 39, с.44].

Створення широкого об'єднання на зразок народницького фронту у 1988 р. стає першочерговим завданням і для демократичних сил в Україні. Значну роль в активізації опозиційного руху відіграла Українська Гельсінська спілка (УГС). 7 липня була оприлюднена “ Декларація принципів ” УГС. У ній зазначалося, що Декларація вироблена “ існуючого з 1976р. Українською Гельсінською Групою, яка на цьому складає свої повноваження і входить повним складом до Гельсінської Спілки ”. В’ячеслав Чорновіл навіть заявив:“ Ми не були від самого початку, так би мовити, спадкоємцями гельсінської групи. Ми були спадкоємцями всього національного руху, що існував до того часу, і спадкоємцями, в першу чергу, шестидесятників ”. Що ж до назви організації, то “у якусь хвилину прийшла думка: давайте назвемо її Гельсінською спілкою, щоби, розумієте, мати захист від тої міжнародної Гельсінської організації ”[ 45, с.210 ].

Цілий ряд положень “ Декларації принципів ” УГС перекликався з програмними вимогами народних рухів Прибалтики. Однак вплив УГС на суспільно-політичне життя республіки був на багато меншим. Широку громадськість України ще треба було здобути [ 47, с. 12-14].

Підтримкою до створення НРУ стало заснування в Україні товариства “ Меморіал ”.

Ідея громадськості щодо створення Всесоюзного історико-просвітницького товариства “ Меморіал ” дістала підтримку на XIX конференції КПРС. Наприкінці серпня 1988 р. у Москві відбулося засідання оргкомітету “ Меморіалу ”, на якому було обрано його громадський комітет.

“ Меморіал ” не обмежувався відновленням правди історії, а висловлював свою точку зору і з приводу політичних подій, що відбувалися в СРСР, засуджуючи прояви неосталінізму. Вимоги до офіційних кіл, висунуті установчою конференцією всесоюзного “ Меморіалу ”, тією чи іншою мірою торкалися й України, а деякі були безпосередньо пов’язані з нею.

У Києві також почали діяти ініціативна група по створенню республіканського товариства “ Меморіал ”. Ця ідея була одностайно підтримана на секретаріаті правління Спілки кінематографістів України.

Нищівна критика в засобах масової інформації зумовила те, що Український культурологічний клуб, як і інші подібні організації, проіснували не довго.

Та все ж вони, перші громадсько-політичні організації, які невдовзі почали з’являтись в Україні [ 66, с. 27-28 ].

“Народний рух за перебудову на Україні” став тим широким полем, на якому і довкола якого, відбулося одне з головних зіткнень та велася затяжна і важлива боротьба між керуючою номенклатурою. Щербицький і його команда весь час розуміли і здійснювали по-своєму. Всі знаки на небі й на землі вказують на те, що “Народний фронт” було вороже, а в найкращому випадку негативне. Тому, щойно в 1988 р. коли виникла реальна небезпека, що “ Народний фронт ” на Україні таки, однак постане, бо щораз більшу роль Народних фронтів в Прибалтиці Москва мусила толерувати, режим Щербицького вирішив теж “ виявити ініціативу ” у випадку “ Народного фронту ” на Україні. Йшлося тут про те, що режимні чинники хотіли перебрати ініціативу, “ за старим добрим звичаєм ”, щоб врешті решт, і цю установу від самого початку мати під своїм контролем і нею керувати[ 45, с. 210 ].

Так, у червні 1988 р. у Києві створено “ Народний Союз содействия перестройке ” на зборах російськомовної громади у залі “ Філармонії ” у присутності голови Київської міськради М.Згурського. Серед учасників зборів були київські російськомовні демократи, точніше росіяни, які втішалися певною підтримкою офіційних чинників. На 3-тє липня 1988 р., на третю годину заплановано мітинг біля “ Філармонії ”, на який прийшло кілька десятків людей. Транспаранти й гасла були витримані в “ офіційному тоні ” і нікого, як кажуть, не приваблювали. За якийсь час мітинг перейшов до “Зеленого театру ”, де й дійшло до конфронтації з членами Українського культурологічного клубу. Однак мітинг, як і вся витівка не були вдалими.

Головним підсумком політичного життя в Україні у 1988 р. стало розповсюдження ідеї створення широкого демократичного руху. Масову підтримку ця ідея дістала у Львові. У червні 1988 р. тут відбувся перший несанкціонований багатотисячний мітинг, на якому пролунав заклик до створення Демократичного фронту. У Львівських мітингах літа 1988 р. брав участь широкий