Невід'ємною умовою побудови демократичної правової держа-ви, втілення в життя верховенства права є проведення судово-правової реформи, головне завдання якої — становлення сильної, незалежної при здійсненні своїх функцій судової влади. У квітні. 1992 p. Верховна Рада схвалила Концепцію судово-правової рефор-ми. Незабаром після її схвалення Верховна Рада прийняла закони "Про Конституційний Суд України", "Про статус суддів”, "Про організацію судового самоврядування". Судове самовря-дування розглядається як одна з найважливіших гарантій забезпе-чення незалежності судів і суддів. Отже, в Україні було зроблено певні кроки в напрямі становлення судової влади.

Найважливою умовою досягнення мети судово-правової рефо-рми є й також удосконалення організації та діяльності попередньо-го слідства, прокуратури, адвокатури, чітке визначення компетенції Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ. Служби без-пеки та їх органів на місцях. Цьому завданню підпорядковано, зокрема, закони: від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру", від 19 грудня 1992 р. "Про адвокатуру", від 25 березня 1992 р. "Про Службу безпеки України", від 18 лютого 1992 р. "Про оперативно-розшукову діяльність".

У процесі розбудови державного апарату створювалась правова база реформування місцевої влади. У березні 1992 p. був прийнятий Закон "Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування". Ним діяльність Рад обмежувалася здійснен-ням функцій місцевого та регіонального самоврядування, а вико-навчі функції передавалися представникам Президента України в областях і районах, а також у містах Києві і Севастополі.

Таким чином, за відносно короткий проміжок часу в основному була створена правова база для забезпечення організації та діяльності державного апарату України. Цей апарат активно працював. Проте безконфліктного функціонування усіх гілок влади, всьо-го державного механізму як у центрі, так і на місцях, на жаль, досягти не вдалось.

В діяльності Верховної Ради теж поставало чимало проблем. Практика, що склалася протягом останніх майже п'яти років в організації законодавчого процесу у Верховній Раді, потребувала корінних перетворень. Найбільше проблем виявилося в організації й діяльності виконавчої влади. І це закономірно. Адже інститут президентства як складової частини виконавчої влади є новим для України. Заснування місцевої адміністрації як одного з елементів виконавчої влади було тісно пов'язано з впровадженням в 1992 p. інституту представників Президента України в областях і районах. Але реформування місцевої влади було припинено 3 лю-того 1994 p., коли Верховна Рада прийняла Закон “Про формування місцевих органів влади і самоврядування” і повернула владу на місцях Радам народних депутатів та їх виконкомам. Фактично це означало контрреформу у питаннях місцевої влади. Чимало про-блем виникало й при реалізації Концепції судово-правової рефор-ми. Все практично звелося до демократизації статусу суддів, а також до розвитку елементів інфраструктури судової влади.

Причин такого ненормального стану в організації та діяльно-сті державного апарату України чимало. Однією з них було те, що реформування системи державної влади і місцевого самоврядуван-ня відбувалося нерівномірно, нерідко без певної програми.

У середині 1995 p. склалася небезпечна ситуація — різко загострилося протистояння владних структур, перш за все суб'єктів конституційного права України — Верховної Ради і Президента. Такий стан взаємовідносин державних органів негативно впливав на всі сторони життя республіки, породивши економічну і політи-чну кризу і соціальне напруження в суспільстві. Однією з головних причин такого становища була відсутність нової демократичної конституції України.

Враховуючи ситуацію, що склалася. Верховна Рада як єдиний законодавчий орган, з одного боку, та Президент, як глава держави і виконавчої влади — з другого, тобто сторони, які одержали свої повноваження безпосередньо від народу, уклали Конституційний договір "Про основні засади організації та функціонування держа-вної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України". Цей договір набрав чин-ності з моменту підписання його Президентом та Головою Верхов-ної Ради України 8 червня 1995 р. В ст. 61 договору йшлося, що він діє до прийняття нової Конституції. Щодо положень чинної Конс-титуції України 1978 р., то, згідно з Конституційним договором, вони визнані чинними лише в частині, що узгоджується із зазначе-ним договором. Таким чином, Конституційний договір був основ-ним правовим актом, який на той час мав забезпечити організацію і діяльність державного апарату України в період дії цього акта.

Отже, процес створення державного апарату незалежної Украї-ни є складним і тривалим. Багато проблем у цій справі вирішує нова Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 p.

Проголошення незалежності України відкрило реальну мож-ливість створення розгалуженої законодавчої системи. У реформу-ванні законодавства намітилися три основні напрямки. По-перше, здійснювався і здійснюється процес змін і пристосування чинних правових норм 60—70-х років до ринкової економіки і плюралісти-чної демократії. По-друге, приймалися і приймаються нові правові акти, також покликані забезпечити їх функціонування. По-третє, в Україні активно проводиться робота по підготовці проектів нових кодексів. Реформуванню піддано усі галузі права.

У період, що розглядається, одним з найважливіших правових актів у галузі цивільного права залишається Цивільний кодекс Укра-їни, затверджений Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 p. Але до нього останнім часом внесені зміни і доповнення відповідно до нового цивільного законодавства України, в тому числі законами України від 7 лютого 1991 p. "Про власність", від 2 жовтня 1992 p. "Про заставу", від 4 лютого 1994 р. "Про авторське право і суміжні права", від 16 червня 1992 р. "Про об'єднання громадян" та інші. 11 липня 1995 p. Верховна Рада внесла істотні зміни до ст. 71 ЦК України, яка визначала загальні строки позовної давності (для громадян — 3 роки,