Посилився революційний рух селянства, часто ним керували солдати та матроси, що повернулися з фронту. В роки війни в Україні відбувся 161 селянський виступ.

Хвиля революційного піднесення наростала. Робітничий клас, селянство, інтелігенція, армія все більше переконувалися, що єдиний вихід з катастрофічного становища — повалення самодержавства. Вже на січень 1917 р. склалася революційна ситуація, яка відразу переросла в Лютневу революцію. 27 лютого 1917 р. в Петрограді вибухнуло стихійне повстання жінок, підтримане робітниками, солдатами і матросами. Микола II, переляканий масовістю страйків і пасивністю уряду, змушений був зректися престолу. Державна дума утворила Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим. Династія Романових, яка щойно (1913 р.) відсвяткувала триста літ царювання, режим, який здавався несхитним, впали. Попереду були нові випробування і нові можливості як для захисників експлуататорського ладу, так і для його противників.

Робітники і солдати Петербурга створили Раду робітничих та солдатських депутатів на чолі з лівими партіями, буржуазія, що зрештою одважилась пристати до революції, щоб не бути зметеною разом з царатом, створила свій Тимчасовий уряд. Склалася надзвичайно складна політична ситуація, яка полягала в тому, що одночасно існувало два уряди, дві влади. Одночасне існування двох диктатур не могло бути тривалим, бо несло в собі глибокі суперечності, які викликали нові політичні кризи, нові битви за владу.

Переважна більшість українського населення схвально зустріла Лютневу революцію і активно включилась в боротьбу за ліквідацію самодержавства та поміщицького землеволодіння, а у перспективі і за національну автономію.

Отже, в період з 1900 р. по лютий 1917 р. в економічному, соціальному і політичному розвитку України відбулися докорінні зміни. Перехід промислового капіталізму в імперіалізм загострив боротьбу проти феодальних пережитків, яка привела до революції 1905—1907 pp. Революційний рух в Україні тісно був переплетений з національно-визвольним. Хоча революція зазнала поразки, причини, які призвели до неї, продовжували існувати і в наступні роки, набувши особливого загострення під час Першої світової війн;!." У державі склалася революційна ситуація. Лютнева буржуазно-демократична революція повалила самодержавство.

Походження слов'ян

Походження слов'янських народів науковців хвилює давно. За лінгвістичною класифікацією східними слов'янами є українці, росіяни та білоруси, південними — болгари, серби, хорвати, македонці, словенці, західними — чехи, поляки, словаки та лужицькі слов'яни. Усі слов'яномовні народи належать до індоєвропейської мовної сім'ї. Однак мовна приналежність не завжди тотожна етнічній — антропологи з'ясували, що у різних регіонах, населених слов'янами, існують відмінності, які пояснюються впливом на предків слов'ян народів, що оточували центр їхнього формування (прабатьківщину), — балтів, фракійців, іранців, германців-лугіїв, фінно-угрів та ін. Зокрема, в Україні «Енциклопедія українознавства» виділяє чотири антропологічних типи населення.Уперше слов'ян (під іменем склавинів) згадують візантійські автори VIст. Так, готський історик Йордан зазначав, що склавини та анти походять від венедів (венетів, або вендів), мають одну мову і схожу зовнішність. Вони населяють землі між Віслою, Дністром та Дніпром. Проте дослідники (починаючи з М.Ломоносова) вважають, що слов'ян під іменем ставанів згадував ще Птолемей у II ст. Початком н. е. датуються перші відомості про предків склавинів — венедів. Історик I ст. Пліній Старший називав їх «індами» та зазначав, що вони — мешканці узбережжя Балтики. Його сучасник Тацит розповідав, що венеди живуть на схід від Вісли (яка розмежовує їх з германцями) і, на відміну від кочівників-сарматів, мають будинки і пересуваються не верхи, а пішки. Ім'я венедів двічі згадувалося на подорожніх римських картах IIIст. — Певтінгерові таблиці: на північ від Карпат та у Подунав'ї. Назва «венети» у перших століттях н. е. була поширена по всій Європі: у Британії, Франції, на узбережжі Адріатики і збереглася, зокрема, у назві Венеції.

Проблема походження слов'ян та їх батьківщина цікавила давньоруського літописця Нестора, який у «Повісті минулих літ» писав, що слов'яни прийшли з Подунав'я і Болгарії. Так виникла дунайська, або балканська теорія слов'янської батьківщини, прибічниками якої були чеські і польські хроністи ХIII— ХV ст., російські історики С.М.Соловйов, М.Н.Погодін та В.Т.Ключевський, радянський лінгвіст О.М.Трубачов. Останній у старослов'янській мові виявив праіталійські елементи, що, на його думку, свідчить про мовні контакти слов'ян з кельтами у Подунав'Ї

У Середні віки європейські вчені (починаючи з географа Баварського та космографа Равенського, ХIII ст.) створили автохтонну теорію походження слов'ян від народів, що здавна населяли степи Східної Європи, — скіфів та сарматів. Пізніше слов'ян також ототожнювали з кельтами, фракійцями, феннами, венетами та готами. Можливо, комусь ця теорія здається фантастичною. Проте не виключено, що середньовічні хроністи мали рацію і якась крапля скіфської, сарматської та готської крові тече в жилах сучасних слов'ян, в першу чергу українців. Адже географ IIст. Птолемей чомусь називав територію між Балтикою, Віслою, Карпатами та Доном «Європейською Сарматією», а Балтійське море — «Сарматським океаном». Сарматія (або Скіфія) у Центральній та Східній Європі була на географічних картах до XVI ст. включно — можливо, як данина авторитету Птолемея, який у ті часи вважався беззаперечним. Цікаво, що польські дворяни XVI— XVII ст. вважали своїми предками сарматських князів і вождів, а парадні польські портрети тієї доби чомусь називалися «сарматськими». Можливо, пихаті шляхтичі прагнули мати «екстравагантних», древніх, відомих і славних предків.