Щодо припущення про походження слов'ян від кельтів, то у ХIХ ст. французькі антропологи створили теорію приналежності обох народів до короткоголової європейської раси, яку у залізному віці витіснили з узбережжя Балтики довгоголові германці, що прийшли зі Скандинавії. Ця теорія знайшла чимало ворогів, зокрема, проти неї заперечував відомий чеський славіст Любомир Нідерле. Однак теорія спорідненості цих двох народів продовжує хвилювати дослідників. Адже прогресивний вплив кельтської цивілізації на Європу можна порівняти хіба що з впливом античного світу, і бути причетним до неї вважає за честь будь-який народ. У V ст. до н. е. кельти з верхів'їв Дунаю та Рейну (де у передгір'ях Альп був центр їхнього формування) розселилися від Ірландії і Британії до Північної Італії, Сицилії, Туреччини, Південної Польщі та Карпат. У цей час вплив кельтської культури внаслідок торгівлі ремісничими виробами поширювався до Східної Європи включно. На рубежі н. е. у Південній Польщі утворилася контактна зона, де предки слов'ян та германців могли зустрічатися з кельтами та запозичувати у них мистецтво дерев'яного будівництва, типи озброєння, прикрас, керамічного і металевого посуду. Проте деякі археологи вважають, що слов'яни, кельти, італіки та германці походять від єдиної археологічної культури — лужицької, і саме це, а не запозичення, пояснює подібність матеріальної культури цих європейських народів у добу бронзи та раннього заліза.

Найбільш східні поселення кельтів (що відносяться до латенської археологічної культури) виявлені в українському Закарпатті. Проте дослідники не втрачають надії знайти сліди перебування кельтів набагато східніше. Адже в більшості археологічних культур України — перших століть н. е. (які вважаються праслов'янськими, прагерманськими, прабалтськими чи прафракійськими) є латенські ремісничі вироби: характерний розписний та полірований керамічний посуд, металеві застібки-фібули, сережки, браслети, пояси, шпори. Латенський меч знайдений в склепі некрополя колишньої столиці Кримської Скіфії — Неаполі на околиці сучасного Сімферополя. Більшість дослідників вважають кельтські речі імпортом. Не виключена і можливість інфільтрації носіїв латенської культури у середовище східноєвропейських племен. Археологи виявили на Дністрі біля Галича гончарну майстерню з керамічним кельтським посудом. Деякі історики назву Галичини (Галіції) пояснюють присутністю там кельтського племені галатів, «на честь» яких також названі іспанська Галісія, малоазійська Галатія та румунське місто Галац. Одним з доказів перебування кельтів у Подністров'ї та на Західній Волині є наявність там понад 30 гідронімів кельтсько-іллірійського походження, виявлених лінгвістом О.М.Трубачовим.

У ХIХ — на початку ХХ ст. автохтонна (місцева) теорія слов'янської прабатьківщини трансформувалася у вісло-дніпровську. У 1837 р. чеський славіст П.І.Шафарик територію формування слов'ян визначив на північ від Карпат — між Поділлям, Волинню та Віслою, вважаючи їх предками венетів. Цю гіпотезу у 1902 р. розвинув Л.Нідерле: праслов'янами, на його думку, були ще скіфи-орачі, які, за свідченням Геродота, у V ст. до н. е. мешкали на Правобережжі Дніпра. Цю ідею підхопив відомий археолог В.В. Хвойка, який всі виявлені ним у Середньому Подніпров'ї культури (від трипільської і скіфської до давньоруської) вважав виключно слов'янськими. У 1972 р. радянський археолог В.П.Петров навіть пропонував починати історію слов'ян з перших землеробів Східної Європи — трипільців.

Радянські дослідники дещо звузили коло археологічних культур, запропонованих В.В.Хвойкою як «праслов'янські», і вважають такими тільки культури Середнього Подніпров'я, починаючи з раннього залізного віку: скіфські лісостепові, зарубинецьку і черняхівську. Цю думку поділяє і лінгвіст В.М.Топоров, який батьківщину слов'ян визначає південніше Прип'яті і Десни, — на території зосередження найдавніших слов'янських назв рік. На Лівобережжі ці гідроніми сягають Псла і Орелі, на Правобережжі — Південного Бугу та Дністра. Північніше Прип'яті — виключно балтські, у лісостепу Правобережжя — іллірійські і фракійські, у степу — іранські гідроніми.

Польські археологи слов'янською прабатьківщиною вважають територію між Одером і Віслою, де у добу бронзи і раннього заліза існувала лужицька археологічна культура. Її носіями, на їхній погляд, були предки слов'ян, італіків, кельтів, балтів і германців. Археологи Г.Ловмянський та Т.Лєр-Сплавінський стверджували, що лужицька культура утворилась в результаті асиміляції предками слов'яно-балто-германців (які у II тис. дон. е. прийшли в Європу із-за Волги чи з Західної Європи) венедів-іллірійців або фінно-угрів — доіндоєвропейського населення Європи. Приблизно на рубежі н. е. предки слов'ян відокремилися від балтів та германців і відійшли на схід — на землі сучасної України. З деякими положеннями вісло-одерської теорії не погоджуються українські археологи — на їхню думку, етнічна приналежність лужицької культури доби бронзи до кінця не з'ясована, а жодну з польських культур раннього залізного віку не можна стовідсотково пов'язувати зі слов'янами — їх носіями, швидше за все, є германці.

До того ж у вітчизняних концепціях саме венеди вважаються праслов'янами. Радянські археологи Б.О.Рибаков, М.І.Артамонов та П.М.Третьяков висунули компромісну теорію, у якій поєднали обидві концепції, — батьківщиною слов'ян є територія від Дніпра до Одеру. Історію слов'ян вони запропонували починати з археологічних культур України та Польщі доби ранньої бронзи. Сучасні науковці називають праслов'янськими тільки археологічні культури України перших століть н. е., ранньослов'янськими — культури VI— VII ст. Українські археологи-славісти В.Д.Баран, Д.Н. Козак та Р.В.Терпиловський погоджуються з польськими колегами у тому, що формування слов'янського етносу почалося у III— II ст. до н. е. на території Польщі, звідки центр етногенезу перемістився у межиріччя Вісли і Дніпра. У другій половині I ст. слов'янська зарубинецька культура Подніпров'я зазнала гноблення від сарматів, внаслідок чого частина слов'ян відступила в