Хто такі бойки?

Гуцули – це коломийки, бринза, лижники і “Тіні забутих предків”.

Лемки – це втрачені Україною землі, депортовані люди і добре зорганізована діаспора.

А ось бойки – маловідома група поза Галичиною, хоч прізвище Бойко надзвичайно поширене по всій Україні. Насправді ж у бойків є свої коломийки і лижники, втрачені терени і діаспора.

Усі знають, що актор Іван Миколайчук – буковинський гуцул, художник Енді Воргол (Андрій Вархола) – словацький лемко, а славетний астроном і медик доби Відродження, ректор Болонського університету Юрій Дрогобич – просто “галичанин”. Боже збав великого вченого назвати бойком! Я допитувалася у дослідників, котрі писали про видатних бойків, не вказуючи їхнього походження, і зазвичай чула у відповідь розпливчасті відмовки: саме слово “бойки” якесь немилозвучне, читач з Харкова чи Черкас ще подумає, що то не українці. І читач зі Східної України так і думає, бо знає, що в Галичині є гуцули, лемки, а втім – усі вони галичани.

Насправді ж бойки – найзагадковіше українське плем,я. Їхній родовід так глибоко загубився у віках, що історики, два століття поспіль нишпорячи по літописах та карпатській землі, ніяк не можуть достеменно визначити: де їхнє коріння і чому вони так називаються. Навіть кордони розселення цього племені дотепер називають умовними, оскільки люди з бойківського прикордоння або цураються нині свого імені, або давно переселені з батьківського краю. В південній Україні місцеві “аборигени” називають їх “западенцями” і дивуються, коли дізнаються, що серед них живуть бойки. А останні й самі про це знають не завжди: їхніх пращурів греко-католицькі душпастирі й “Просвіта” вчили, що вони є русинами-українцями. З одного боку, мали приклад лемків, окремішність яких чужинці свідомо плекали задля різниз політичних маніпуляцій. З іншого – наче зналт наперед, що у ХХ ст. Україні без бойків не обійтись...

І чиї ми діти?

Одні виводять назву племені від російського слова “бойкий”, другі – від власного імені Бойко або Бой, треті – від діалектної частки “бойє”, четверті – від місцевої форми звернення до Бога – “богойку” і т.п. Але кожній версі бракує переконливої аргументації.

На працю імператора Костянтина Порфирогенета (Багрянородного), що датується 950-ми роками, спиралися Іван Вагилевич, а потім Яків Головацький і Павел Шафарик. Вони доводили, що назва бойків походить від етноніма “бої”, яким називалися кельтські племена, що жили в УІ ст. на території сучасних Австрії, Чехії, Словаччини та півдня Німеччини, а в І ст. н.е. переселилися на Балкани.

Якщо переглянути зарубіжні праці про кельтів, складається враження, що істориків буквально переслідує дух боїв – бойового чи радше войовночого племені. Дехто припускає: якщо у Галії вони творили провідну верству, то і руське слово “боярин” має первісне походження від боїв (кельтське “бої – вари” – боївська старшина).

Є ще одне ім,я, над походженням якого зламали списи багато істориків. Йдеться про співця Бояна – “Боян бо віщий”. До речі, у “Слові о полку Ігоревім” згадуються про бардів-друїдів, які були співцями серед кельтів. До того ж, впадає в око певна схожість між “Словом...” і “Піснею про Роланда”.

Відомо, що барди-друїди були жрецями-віщунами і народними співцями. Тому й цікаво, що саме на Бойківщині найдовше з-поміж усіх українських земель збереглися поганські ритуали. Взагалі, бойків вважають найзабобоннішими і, водночас, найрелігійнішими серед українців. А хто ж був пророком у Вітчизні? Традиційно – поети. Одразу згадуємо Шевченка і Франка. Останній ніколи не заперечував свого бойківського походження і не цурався рідної говірки. Що ж до Шевченка... Мало хто знає, що дівоче прізвище матері Тараса було Бойко.

Звичайно, слідом за Михайлом Грушевським можна знайти чимало аргументів, аби заперечити тим, хто вважає бойків ослов,яненими кельтами. Здавалося б, останню крапку в дискусії, чи є бойки нащадками боїв-кельтів, поставив Хведір Вовк, коли довів спільність антропологічних рис бойків з українцями Наддніпрянщини. Це відкрило дорогу гіпотезам, що бойки є нащадками іншого войовничого племені – степовиків-боїсків, котрі жили на краю Скіфії в Приазов,ї у ІУ ст.н.е., а в У – вже опинилися на нижньому Дунаї і, мандруючи, ослов,янились, поки у ІХ-Х ст. дійшли до Бескидів. Особливо кохалися у цій теорії російські історики, переконані, що наші корені можуть бути де завгодно, але тільки не на Заході.

Та Захід теж не дрімав. Із середини ХХ ст. заокеанські професори проводили дослідження з розподілу кров,яних груп у представників різних народів і виявили, що показники частоти резус-негативних з-поміж української еміграції (бойки й лемки серед якої виразно переважають) напрочуд близькі до показників ірладців та інших народів, якмх вважають нащадками кельтів. Історик із діаспори Олександр Дражньовський наполягає на важливості зазначених досліджень: “Зовнішні форми можуть змінитися під впливом клімату і харчування, але кров у своїх субклітинних структурах – генах – передається з покоління в покоління дуже докладно... і зміни є дуже рідкісними”.

Скільки ж кельтської крові тече у бойківських жилах? Відповідь на це питання два століття тому намагався дати Яків Головацький, враховуючи, що сусіди-русини завжди вороже ставилися до бойків. Він висловлював припущення, що в Карпатах, після відступу кельтів на Захід – залишилася жменька кельтів-боїв, які згодом “злилися з руським народом”. Ця гіпотеза