Прагнучи знайти зовнішню підтримку в своєму протистоянні асиміляторським зусиллям поляків, бойки здавна орієнтувалися на Білого царя – володаря великої рускої (московської) держави. Москвофіли зачепили цю струну, але великих успіхів на Бойківщині не дочекалися. Авторка цих рядків чула від багатьох старих бойків, що їхні діди доки орієнтувалися на “матушку Расєю”, поки в часи Першої світової не побачили п,яного московського “батюшку” і аморальних російських вояків. Росія, союз із якою сприймався як порятунок, виявилася для консервативних русинів-бойків більш чужою, ніж гнобителька-Польща.

Бойківщина – земля лицарів

Давні автори вважали бойків надто приземленими як для горян. І надто практичними як для слов,ян, адже бойко, на відміну від скотаря-гуцула і гречкосія-подолянина, був скотарем, хліборобом і навіть гендлярем одночасно. Правда, деякі бойківські підходи до господарювання критикував бойко Петро Яцик, громадянин Канади, і ... найбагатший українець у світі.

Сусіди про бойків теж були, м,яко кажучи, думки. В оберемку сороміцьких коломийок, яких гуцили знають без ліку, вам обов,язково згадають про незграбного бойка. Поряд з гуцулом – яскраво вбраним жартівником і джигуном – забобонний, небагатослівний бойко виглядав сірувато. Бойки кохалися не у грі яскравих барв, а у грі відтінків кольорів стриманих, бойківські різьб,ярі змагалися не у складності візерунків, а у гладкості дерев,яних поверхонь. Контраст – на рівні побуту і в ментальності - настільки впадав у вічі, що бойків називали носіями західних і північних культурних впливів.

Проте повільнісь і маломовність бойка можна пояснити ще й прагненням уподібнитися до шляхти, для якої “квапитися і тріскотіти то не гонорово”. На Бойківщині з часів Галицької Русі мешкало багато князівських дружинників, які оберігали кордони і торговельні шляхи держави. Пізніше, з метою залучення цієї дрібної шляхти до військової служби, польські королі надавали їм право на заснування сіл, тому на бойківщині було найбільше шляхетських поселень і громад. Але час, що минав “на нашій не своїй землі”, робив свою справу. Письменниця Софія Парфанович в оповіданні “Загоріла полонина” так писала про збіднілих шляхтичів-бойків: “Князі з родовими паперами і печатками живуть там, не знаючи грамоти, неначе сумні окази природи в заповіднику”.

Звісно, шляхта – ще не вся Бойківщина. Упродовж століть вона була притулком для переслідуваних феодалами бунтівників. Можливо, саме кровна строкатість нащадків кельтів, військових шляхтичів та непокірних хлопів витворила на цій землі плем,я норовливих бойків. Недаремно ж серед панства колись існувала приповідка: “З бойка слуги не буде”.

Гірському населенню завжди приписували не лише “тяжкий” характер, але й спадкову схильність до помсти і вбивств. Ходіння в розбій у свідомості горянина було посвяченням у лицарі, а підтримка розбійників народом зумовлена їхньою вродженою любов,ю до зброї і пригод – в один голос запевняють польські науковці. В Україні джерелом народних протестів зазвичай називали не географічні умови, а феодальний гніт, себто умови соціальні. Все просто, як у голлівудських сценаріях: вбив пана – значить був голодний...

Гарячі хлопці із середніх Бескидів

Чи подарувала Бойківщина Україні полководців чи бодай безстрашних воїнів? Патріоти Бойківщини відповідають на це питання приблизно так: було на Січі багато гетьманів, та найславетніші серед них – бойко Петро Сагайдачний, а ще Богдан Хмельницький, який за праву руку свою мав бойка – генерального писаря Івана Креховецького, щляхтича з Дрогобиччини. За доручення гетьмана, він виконував найризикованіші дипломатичні накази.

Уславлений в походах проти Москви й Туреччини гетьман Запорозського війська Петро Конашевич-Сагайдачний зі шляхетського роду геоба Побуг походить із села Кульчиці поблизу Самбора. Його односелець, також зі шляхетського роду, Юрій Франц Кульчицький, відомий як власник першої кав,ярні в Європі. Заволодіти величезними запасами кави, не маючи безстрашної бойківської натури, йому також чи й поталанило б. Духмяні зерна дісталися Кульчицькому у 1683-му як дарунок австрійського цісаря за те, що з оточеного величезним турецьким військом Відня він доставив його таємні листи до польського короля і повернувся з відповіддю.

Здається, бойки завжди тільки й чекали слушного моменту, щоб перекувати свої рала на мечі. Звичайно, іскра не завжди спалахувала саме на теренах Бойківщини. Але вони, із притаманною їм впертістю, щоразу підливали масла у вогонь. Скажімо, опришківський рух за часів Олекси Довбуша залучив до своїх лав велику кількість бойків, а в багатьох бойківських селах в опришках, а згодом у захисті кордонів імперії – брало участь майже усе чоловіче населення. З бойківських теренів походять провідники двох націоналістичних таборів – Степан Бандера і Андрій Мельник. Менш відомі широкому загалові Зенон Коссак, Степан Охримович і Мирослав Тураш, котрі на початку 30-х творили ОУН, теж мали бойківське коріння. Майже всі бойовики ОУН були бойками. Акція у Городку, щоправда невдала, зробила відомими Василя біласа та Дмитра Данилишина. Відважна поведінка молодих націоналістів під час процесу і при виконанні вироку – схвилювала все українство на окупованих поляками землях.

Овіяне легендами й ім,я племінника Біласа та Данилишина – трускавчанина Романа Різняка, більше відомого під псевдом Макомацький. У часи німецької окупації молодий поліглот стає розвідником. Трускавецькі краєзнавці розповідають, що після відступу