Реферат

ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ

ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ТА РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського і Речі Посполитої.

2. Виникнення українського козацтва. Запорізька Січ.

3. Суспільний лад українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої.

4. Державний устрій українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої.

5. Характеристика права.

1. Приєднання українських земель до

Великого князівства Литовського і Речі Посполитої

Татаро-монгольська навала, князівські міжусобиці і свавілля великого боярства послабили, а згодом спричинились до остаточного розпаду Київської Русі. Найпершою відокремилась Галичина (у середині 11 ст.), а невдовзі Чернігівщина виділилась як князівство за Святослава Ярославича у середині 70-х рр. 11 ст., у 80-х рр. її захопив Великий Київський князь Всеволод Ярославич, але за Любецьким з`їздом 1097 р. Святославичі (а саме, Олег Святославич-Гориславич) повернули її собі і засіли тут, утримуючи другий “стіл” (престол) у Новгород-Сіверському. У середині 12 ст. відокремилась Переяславщина, що управлялась суздальськими князями, і Туровопінська земля (Прип`ятське Полісся) – у Турові засідав нащадок Святополка Ізяславича. Тоді ж відокремилась Волинь, а в другій половині 12 ст. вона розділилась на Володимирське і Луцьке князівства, а згодом на ще дрібніші – Белзьке, Холмське, Пересопницьке, Берестейське, Дорогичинське та ін. Панування монголо-татарського хана на території колишньої Київської Русі упродовж майже 80 років (щоправда, у безпосереднє управління цими землями він мало втручався, а лише здійснював загальне керівництво і збирав данину), а також переїзд Київського митрополита з Києва до Суздаля - завершили політичний занепад Подніпров`я з центром у Києві; політичний центр перенісся до Галицько-Волинського князівства, та остаточно відкололась Володимиро-Суздальська земля. У той час посилився вплив на українських землях Литви, Польщі, Угорщини, Молдовського князівства.

Литовська держава остаточно сформувалась у 13 ст. у ході боротьби з німецькими рицарськими орденами і Галицько-Волинським князівством. Внаслідок постійних нападів на українські і білоруські землі литовські племена прийняли державну організацію за зразком сусідніх князівств, засади християнства, українсько-білоруську мову як мову знаті. Об`єднання литовських земель в єдину державу відбулось у другій половині 13 – на початку 14 ст. за князів Міндовга і Гедиміна, який заснував столицю Великого князівства Литовського – Вільнюс над р.Вілією, за його правління Литовська держава почала захоплювати сусідні (білоруські і українські) землі. Ще до Гедиміна у 1307 р. до Литви була приєднана Полоцька земля, а Гедимін захопив Вітебську, Турово-Пінську, Дорогичинську і Берестейську землі (у 1321-1322 рр.). Його син Любарт у 1340 р. став Волинським князем і управляв у Галичині, а син Ольгерд (Альгердас) (у 1345-1377 рр. Великий Литовський князь) захопив чернігівсько-сіверську землю, Переяславщину, у 1362 р. зайняв Київ, а у 1363 р. разом з українськими військами завдав нищівної поразки татарам на Синіх Водах на Поділлі, яке також приєднав до Литви. При Ольгердові Литовська держава займала територію від Балтійського до Чорного моря, від р.Оки до Західного Бугу, і охоплювала: Білу Русь (Полоцьке, Мінське і Смоленське князівства), Чорну Русь (Гродненська і Мінська губернії), Червону Русь (Полісся, Східна Волинь – Володимир і Луцьк, Поділля) і Україну (Київське, Переяславське, Чернігівське і Сіверське князівства), що становило майже половину земель Київської Русі і більшість земель Білорусії; притому, литовські землі і їхнє населення становили лише 1/10 частину. У здобутті цих земель литовські князі не зазнавали опору місцевого населення, оскільки: 1. звільняли їх від монголо-татарського іга; 2. зберігали незмінними місцевий устрій і уклад, зокрема, місцеве управління і правові норми; 3. офіційною мовою Великого князівства Литовського була визнана українсько-білоруська, а державною вірою – православна. Входження українських земель до складу Литви відбувалось, здебільшого, на підставі договору, за яким князь української землі зобов`язувався коритись Великому Литовському князеві, а той – обороняти цю землю від татар. Притому, Литовська держава запозичила місцеву систему організації адміністрації, суду і податкової організації, а також назви посадових осіб Київської Русі (намісник, городничий, тіун, конюший, ключник та ін.), а м.Луцьк було визнано другою резиденцією Великого князівства Литовського.

У той час Галицько-Волинське князівство увійшло до складу Польського королівства. Ще у 1340 р. польський король Казимир ІІІ Великий по смерті князя Юрія ІІ Тройденовича рушив на Галичину, здобув Львів і встановив там свою владу. Та по його поверненні у Польщу, у Галичині вибухло повстання на чолі з воєводою Дмитром Дєдьком, і Казимир був змушений визнати його фактичним правителем Галичину, а той – владу польського короля. У 1349 р. Казимир вдруге напав на Галичину і приєднав її до Польського королівства, взявши титул “Пан королівства Руського”. Завоювання сходу Казимир здійснював під гаслом хрестового походу проти поганців-литовців і схизматів (тобто, християнських розкольників)-українців. У 1366 р. після тривалої польсько-литовської боротьби за Галичину і Волинь (притому, литовців підтримували українці, а поляків – угорці) уся Галичина і Західна Волинь (Холм і Белз) остаточно відійшли до Польського королівства, внаслідок чого польське завоювання охопило територію близько 52 тис.км2 з населенням понад 200 тис., що збільшило територію Польщі майже у 1,5 раза.

Після звільнення Казимира папою Бенедиктом XII у 1341 р. від зобов`язань перед українцями щодо збереження їхніх звичаїв, традицій і привілеїв, даних у 1340 р. при здобутті Львова, він почав роздавати галицькі землі польським, німецьким і угорським феодалам за військову службу. Головні міста Галичини і Волині отримали німецьке (магдебурзьке) право,