деякі цехи, обмежувалось їхнє право на торгівлю сукном, горілкою тощо, мешкати і придбавати будинки їм дозволялось лише на Руській вулиці, а міські низи лише у 1577 р. здобули для себе “Колегію мужів” з незначними контрольними функціями. Київські міщани у 1506 р. звернулись до короля за підтвердженням їхніх прав та зі скаргою на введення воєводою заборони запалювати уночі свічки під загрозою штрафу (що стосувалась, головно, ремісників, які часто працювали вечорами і ночами), і король підтвердив їхні права на самоврядування; у 1523 р. кияни знову скаржились на воєводу, який відбирав у них коней і “живність” та захоплював міські дворища, пасовиська і орні землі. Іноді уряди Литви і Польщі видавали грамоти на магдебурзьке право і приватновласницьким містам на прохання їх власників. На міщан, незалежно від категорії міста, поширювались усі загальнодержавні податки – серебщина, воловщина, подимний збір і церковна десятина.
Українські міщани створювали братства, які ще здавна існували при церквах, маючи лише релігійних характер, а згодом перейняли окремі засади цехового устрою – щорічний вибір старшини, членські внески, допомога зубожілим братчикам, та почали здійснювати, попри релігійні, економічні і культурно-освітні функції. Братства захищали українське міщанство, звертались зі скаргами до судів, висилали посольства до вельмож, королів, сейму, будували лікарні, школи, друкарні, піклувались про хворих і бездомних, старих і калік. Братство налічувало 20-50 членів, які сплачували членські внески; щомісяця відбувались збори братчиків і раз на рік вони обирали керівників (старших братів). Спершу до братств входили лише міщани, а згодом й українська шляхта і духовенство. На зразок найактивнішого Львівського братства виникли братства по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі.
Окрему верству населення становило козацтво, про яке вже йшлось вище.
4. Державний устрій українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої
Центральні органи державної влади і управління
Главою Великого князівства Литовського був Великий князь – господар. У період ранньофеодальної монарії 13–14 ст. до складу Литовської держави входили литовські, білоруські і українські князівства; взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер – місцеві князі на вимогу Великого князя повинні були брати зі своїм військом участь у воєнних походах та великокнязівській раді, платити данину (підданщину). До початку 14 ст. Великий князь ніби поділяв владу з удільними князями, з яких кожен мав свою раду, до якої входили служилі бояри, вищі урядовці і духовенство, та на своїй землі був верховним суддею, адміністратором, командував військом, збирав податки, залишаючи частину собі; Великий князь не міг втручатись у внутрішню адміністрацію удільних князів та приймати апеляції на їхні присуди і рішення. Та, на відміну від Київської Русі, Литва не розпалась на окремі князівства, залишившись єдиною і централізованою, оскільки Великий князь мав і формальну, і реальну верховну владу – його укази і розпорядження були обов`язковими для місцевих князів, які були не співправителями, а лише дорадниками і виконавцями його волі, та намісників. Великі князі активно втручались у роздачу земель місцевим князями і у призначення ними місцевої адміністрації (урядників), а також розглядали скарги населення на місцевих князів. Процес централізації завершився експропріацією князівських наділів і перетворенням місцевих князівств у провінції – воєводства і староства. Позбавлені земельних володінь і влади над місцевим населенням, князі з васалів Великого князя перетворились на його слуг і поступово змішались з верхівкою служилої знаті. Землеволодіння стало нерозривно пов`язаним зі службою, передусім військовою, Великому князеві, завдяки чому він розпоряджався усіма матеріальними засобами держави і військовими силами. Різні землі мали своє самоуправління лише у господарських справах, опіці над церквою, судочинстві та інших незначних місцевих справах. Остаточно удільні князі втратили державницькі права і перетворились у підданих Великого князя після привілею 1434 р.
Вже з другої половини 14 ст. Великі князі стали майже необмеженими правителями – зосереджували верховну законодавчу, виконавчу і судову владу, були верховними головнокомандувачами збройних сил, відали дипломатичними зносинами з іноземними державами, оголошували війну і укладали мир, призначали і звільняли державних урядовців, розпоряджались державним майном і коштами. Престол переходив за спадком до старшого сина, та іноді Великий князь міг призначити спадкоємцем і молодшого сина. Литовський статут 1588 р. підтвердив доволі широкі повноваження Великого князя з питань внутрішньої і зовнішньої політики.
Та вже з кінця 15 ст. влада господаря значно обмежувалась Пани-Радою і Сеймом, без ухвали яких він не мав права вирішувати основні питання державної політики. До складу Пани-Ради входили найвпливовіші посадові особи князівства: маршалок земський, який здійснював нагляд за порядком і етикетом при дворі Великого князя та головував на засіданнях Ради і Сейму; його заступник – маршалок дворний, який керував шляхтичами, що служили при дворі Великого князя; канцлер – глава канцелярії Великого князя і Пани-Ради та охоронець великої державної печатки, він редагував статути і рішення Ради, скріплював печаткою офіційні документи, вів переговори із сусідніми державами, очолював роботу канцелярії з її штатом писарів, дяків і тлумачів; підканцлер – заступник канцлера і охоронець малої державної печатки; підскарбій земський – відав скарбницею Великого князівства Литовського, наглядав за своєчасним збиранням податків; підскарбій двірний – відав скарбницею Великого князя; великий гетьман – головний воєначальник Великого князівства Литовського; намісники (управителі) земель, воєводи, каштеляни, окремі старости, а також верхівка пануючих станів – католицькі єпископи, що увійшли після Кревської і Городельської уній з Польщею, і великі феодали; спершу до неї входили також