штраф воском або відсиджував певний строк на церковній дзвіниці. Усі справи поміж братчиками вирішував братський суд, а не міський чи державний. Найактивніші братства намагались утворити самостійні органи міського самоврядування. Найвпливовішим в Україні було Львівське братство при церкві Успенія, до якого входило 20-30 заможних і високоосвічених членів; у 1539 р. воно домоглось відновлення галицького єпископства, яке було скасоване у 15 ст., а у 1570-х рр. – представництва у Колегії 40 мужів. Львівське братство зініціювало заснування братств у всіх містах і містечках України, тож братська організація поширилась по усій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі. Згодом братський рух поширився з міщан і на шляхту, духовенство і навіть вільне селянство, тож братства стали загальнонаціональними установами.
Військова організація
Основою збройних сил Польського королівства і Великого князівства Литовського було посполите рушіння, тобто шляхетське ополчення – загальнодержавне або окремих воєводств і земель. Організаційними одиницями шляхетського війська були родові або земські хоругові; у хоругву входило 200-600 чол. У рушінні були зобов`язані відбувати військову службу усі боєздатні чоловіки, а за Литовським статутом 1588 р. – усі повнолітні особи незалежно від їх станової приналежності. Ухилення від участі у посполитому рушінні каралось конфіскацією майна. Із зростанням фільваркової системи посполите рушіння витісняється найманим військом, яке стає основною частиною збройних сил. Вперше наймане військо було використане у Польщі у 15 ст.; формувалось воно, головно, на час війни. На Сеймі 1562-1563 рр. була прийнята постанова про утворення “кварцяного війська” для оборони південно-східних кордонів, яке утримувалось на відрахування ј (“кварти”) доходів держателів королівських маєтків. У 1678 р. з метою збільшення війська Сейм прийняв закон про вибранців, за яким королівські селяни від 20 ланів землі виставляли 1 жовніра (рекрута), який звільнявся від усіх податків та переходив на військову службу з придбаною на власний кошт зброєю і амуніцією (рушницею, шаблею, порохом, свинцем).
Основу коронного (королівського) війська становила шляхетська кіннота (гусари, легка кавалерія), іноземна піхота (спершу угорська, а потім німецька), кіннота (драгуни) і артилерія. Очолював коронне військо великий коронний гетьман. Прикордонними військами командували польні гетьмани. За Генріковими статутами на час війни гетьман мав право засуджувати солдат до страти, а за заслуги представляти їх до шляхетського звання. Власне військо (піхоту, кіноту, артилерію) мали окремі магнати, які часто володіли оборонними фортецями (у Барі, Кам`янці-Подільському, Холмі, Галичі, Львові, Перемишлі). З 14 ст. була введена вогнепальна зброя.
Складовою частиною коронного війська Речі Посполитої було реєстрове козацтво, гетьманом якого було призначено черкаського і канівського старосту Ю.Вишневецького, при якому перебували його помічник і писар реєстру. При створенні за королівським універсалом 1572 р. реєстр з низових козаків становив 300 чол., у 1578 р. – збільшився до 600 чол. за рахунок “кращих козаків”, які проживали у королівських маєтках; наприкінці 15 ст. – до 1000 чол., у 1625 р. – до 6 тис.чол., притому в Україні було засновано 6 реєстрових козацьких полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, які поділялись на сотні. У 1630 р. козацький реєстр зріс до 8 тис.чол., та у 1635 р. Сейм постановив, що чисельність реєстру не повинна перевищувати 7 тис.чол. Після придушення селянсько-козацького повстання 1637-1638 рр. польський уряд намагався скоротити реєстр і скасувати здобуті реєстровими козаками права і привілеї, про що видав “Ординацію війська Запорізького реєстрового“ 1638 р., за якою верховне керівництво належало коронному гетьману, військову і судову владу над реєстровим козацтвом здіснював замість раніше виборного гетьмана старший комісар, який обирався Сеймом із шляхтичів за поданням коронних гетьманів. Комісару підпорядковувались військові осавули і полковники, які не обирались козаками, а призначались польським урядом із шляхтичів, що мали досвід у військовій справі, а також сотники і отамани, які обирались з козаків, що мали заслуги перед польським урядом. Реєстр складався з 6 тис.чол. і поділявся на 6 полків.
Судові органи
Судова система грунтувалась на залежності суду від адміністрації - майже до кінця 14 ст. суд Великого князівства Литовського був подібний до суду Київської Русі – уся повнота судової влади належала Великому князеві, а на місцях – спершу удільним князям, а згодом намісникам, воєводам, старостам, державцям, тіунам; міські і сільські громади мали свої виборні суди. Князь як найвища судова інстанція розглядав скарги на рішення нижчестоячих судів, а як перша інстанція – справи удільних князів, бояр, панів, урядовців, справи про позбавлення феодалів честі, обвинувачення у державних злочинах тощо. Князь розглядав справи одноособово і сам виносив рішення; іноді він вирішував справи спільно з Пани-Радою, а іноді вона судила без участі князя, і тоді її рішення можна було оскаржити князю, який переглядав справу спільно з нею.
Діяв становий принцип побудови судових установ - представники панівних станів користувались “судом рівних” – магнати і шляхта судились у сеймовому і королівському судах, шляхта підлягала юрисдикції утворюваних нею повітових шляхетських судових органів – земських судів (шляхетських трибуналів). За Литовськими статутами земські суди розглядали кримінальні і цивільні справи, виконували функції нотаріату. До земського суду входили суддя, підсудок і писар; на кожну посаду повітові шляхетські сеймики обирали по 4 кандидати із писемних і знаючих право шляхтичів-християн, з-поміж яких Великий князь затверджував по 1 посадовій особі і призначав їх на необмежений строк. На першій сесії судді присягали справедливо судити; сесія земського суду відбувалась тричі на рік і тривала 2 тижін; у своїй діяльності вони