Власник володів землею виключно на умові відбування військової повинності. За І Статутом кожен землевласник був зобов`язаний відбувати військову службу на підставі земського рішення – кожен шляхтич повинен був з`явитись на війну особисто, а також відправити на війну певну кількість, залежно від розміру свого володіння, озброєних людей; аналогічну вимогу містив ІІІ Статут. Така військова служба вимагалась з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим чином придбаних чи набутих. Притому, кожен землевласник повинен був особисто відбувати військову службу і міг не з`явитись лише внаслідок хвороби. У разі відмови від військової служби шляхтич втрачав право володіти землею, яка переходила до держави і господаря.

Було врегульовано права користування чужими речима – сервітути, які поділялись на речові і особисті; це – право користуватись чужим лісом (брати матеріал на будову, дрова на паливо), право користування сінокосом, місцями для полювання, право прогону худоби тощо. Водночас, володільцю землі можна було заборонити змінювати течію річки, будувати греблі, мости, млини, якщо це могло перешкодити сусідам.

На початку 15 ст. з`явилось заставне володіння – землі, які передавались кредитору у забезпечення боргу, і які він міг не лише експлуатувати, а й передати своє право іншим особам. Якщо земля не викуплялась із застави понад 30 р., то переходила у власність кредитора.

Зобов`язальне право

Види договорів: за умов натурального господарства найпоширенішими були договір міни, договір дарування; з розвитком обміну і грошових відносин з`явився договір купівлі-продажу - спершу рухомого, а згодом і нерухомого майна, договір найму, позики тощо; Литовські Статути дозволяли шляхті віддавати, продавати, дарувати, міняти, записувати на церкву, передавати за борги і віддавати у заставу її маєтки.

Закон визначав форму і порядок укладення угод, встановлював строки позовної давності – 5 або 10 рр., умови припинення зобов`язань; широку сферу зобов`язальних відносин регулювали норми звичаєвого права. Усі угоди мали укладатись, як правило, у присутності свідків і з виконанням певних символічних дій і обрядів – контрагенти перебивали руки, часто виставлялось частування (могорич) – на підтвердження і закріплення договору. Іноді вимагалось дотримання письмової форми договору, зокрема для договорів позики на суму понад 10 коп грошей, а якщо такий договір не був оформлений письмово, то за ІІІ Статутом боржник міг повернути кредиторові, який присягав про факт і суму боргу, лише 10 коп грошей. При продажу чи даруванні батьківських, материнських, вислужених, куплених чи іншим способом придбаних маєтків продавець чи дарувальник мав скласти запис, скріпивши його своєю печаткою і поставивши підпис, а також запросити 3-4 свідків шляхетського походження із їхніми печатками, після чого занести цей запис до книги замкового суду, звідки він переносився до земських книг під час сесії земського суду. Аналогічний запис проводився, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі, а також при грошовій позиці.

На забезпечення виконання зобов`язань застосовувались різні засоби: 1. іноді договір скріплювали присягою; 2. використовувалась застава земель, отриманих на умовах служби, посад, а також рухомого майна, яке, якщо заставодавець не міг його викупити по завершенні строку договору, переходило у довічне користування заставоутримувача, який, однак, не міг його продати, так як за боржником зберігалось право його викупу або повернення простроченого боргу; 3. у 14-15 ст. поширилась порука, за якою відповідальність поручителя наставала у разі неплатоспроможності боржника.

Шлюбно-сімейне право

До прийняття християнства основною формою шлюбу було викрадення нареченої, що зберігалось тривалий час, хоч законодавство передбачало за це покарання. Після прийняття християнства шлюб оформлявся церковним вінчанням. До 1447 р. вимагався дозвіл на шлюб князя чи місцевих правителів. У литовському праві діяв принцип спільності майна пожружжя, тож дружина відповідала за борги чоловіка, і він навіть міг віддати її кредитору для відробітку боргу. Врегульовувалось правове становище приданого дружини, а чоловік повинен був записати на користь дружини частину свого майна або віно, і по його смерті віно ставало її власністю. Особисті права батьків були значні – могли віддавати діяте для відробітку боргу, мали право усіляко карати їх за непослух.

Спадкове право

У польсько-литовському праві розрізнялось спадкування за законом, заповітом, на основі звичаю. За законом спадкували діти; щоправда, у Польщі спершу спадкування дочок обмежувалось лише рухомим майном, а нерухоме майно і передусім земля переходили лише до синів, кожен з яких отримував рівну частку, та з 14 ст. шляхетські маєтки за відсутності синів спадкували дочки. За Литовськими Статутами за законом спадкували діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі; іноді вони позбавлялись права на спадок – дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків чи опікуна, вдова-шляхетка, яка без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина, визнані незакононародженими діти, діти державних злочинців та деякі інші. Вдова отримувала довічне держання, яке по її смерті переходило до дітей.

Розрізнялось спадкування батьківського і материнського майна; так, ІІІ Статут передбачив, що спадщина, нерухоме і рухоме майно та коштовності переходять лише синам і близьким по зброї; тобто, батьківське майно, у т.ч. куплене, передавалось у “вотчину” лише синам, а дочкам, здебільшого, - лише придане з ј усього батьківського, у т.ч. купленого, майна. А материнське