На початку 16 ст. (у 1500-1503 рр.) Московське князівство відібрало у Великого князівства Литовського Чернігівську, Новгород-Сіверську (перейшли під його владу добровільно як до захисника православної віри) і Смоленську землі; внаслідок московсько-литовських війн кінця 15 – початку 16 ст. до Москви відійшло 70 волостей і 319 міст. Попри те, почалися нашестя татар – у 1479 р. Крим визнав протекторат Туреччини, тож Чорноморське узбережжя України перейшло під контроль татар і турків, а у 1484 р. Менглі-Гірей на прохання російського царя Івана ІІІ здійснив перший Великий похід татар на Україну, у ході якого було зайнято Київ і взято великий ясир, у 1485 р. татари спустошили Поділля, згодом Волинь і Холмщину, і відтоді відбувались їхні щорічні набіги. Велике князівство Литовське було змушене звернутись по допомогу до Польського королівства, але те поставило умову об`єднання Польщі і Литви в єдину державу. У січні 1569 р. польський король Сигізмунд Август скликав у Любліні загальнодержавний сейм, на якому було укладено Люблінську унію про створення з Польського королівства і Великого князівства Литовського єдиної держави – Речі Посполитої – зі спільними органами влади і управління (на спільному Сеймі і Сенаті обирався король, якого проголошували Великим князем), єдиною грошовою і податковою системою та єдиною зовнішньою політикою, а польська і литовська шляхта отримала право набувати землі в обох частинах держави. Щоправда, Литва ще зберігала певну автономію: місцеве самоврядування, військо, скарбницю, державний герб і печатку, систему судочинства і право. Позитивним моментом в укладенні Люблінської унії було отримання українською і білоруською православною шляхтою низки привілеїв. Так, за Волинським привілеєм: 1. стани Волинської землі зрівнювались у правах з коронними; 2. в адміністрації і судах зберігалась українська мова; 3. світські і духовні посади могла займати лише місцева, волинська шляхта; подібний привілей отримала і Київщина.

Отож, українські землі у 16 ст., втративши національну єдність, опинились у складі різних держав: Галичина, Холмщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина – під Польщею; Берестейщина і Пінщина – під Литвою; землі по нижній течії Десни і Сейму, по Остер і Гомель над Сожею, у т.ч. верхів`я Псла, Ворскли і Дінця, а також Полоцьк та багато чернігівських і новгород-сіверських князів зі своїми володіннями – під Москвою; Буковина з 1564 р. разом з Молдовою – під протекторатом Туреччини; Закарпаття – спершу під Угорщиною, а з середини 16 ст. під Австрією.

2. Виникнення українського козацтва. Запорізька Січ

Після Люблінської унії розпочалась широка полонізація українських земель. Так, у 1569 р. була проведена ревізія земель у Волинському, Подільському і Брацлавському воєводствах, і король став масово роздавати польській шляхті землі на Київщині, Брацлавщині і Задніпров`ї, де панівними стали католицизм, польські мова і право. Найбільш полонізованою була Галичина, яка ще з 14 ст. стала провінцією Польського королівства. Найшвидше полонізувалась Холмщина і Підляшшя, де ще здавна оселилось багато дрібної польської шляхти. На Україні почали з`являтись величезні латифундії польської і місцевої шляхти; так, вінницький староста Калиновський отримав усю південну Київщину, а канівський і черкаський староста (обраний у 1550 р.) Олександр-Дмитро Вишневецький (прозваний у народі Байда), з роду волинських удільних князів Гедиміновичів, захопив третину земель Полтавщини.

У підсумку, 3 чинники спричинились до зародження українського козацтва:

1. земля опинилась у власності кількох десятків українських магнатських сімей, притому селяни на цих землях звільнялись від будь-яких повинностей на 20-40 рр., тож виросло ціле покоління, яке не знало кріпацтва;

2. постійна небезпека від татарських нападів зумовила навики володіння зброєю і ведення воєнних дій;

3. масова роздача землі польській і спольщеній шляхті, посилення панщини, безправ`я селян, бідних міщан і дрібних ремісників призвели до їх масової втечі (зокрема, з Полтавщини у 1630-1640 рр. втекло понад 20 тис. селян) у гори до опришків або на доволі вільні простори Східної України та у Причорноморські степи (зокрема, по нижній течії Дніпра) і Московське прикордоння, де вони почали засновувати поселення – слободи, села, хутори.

Провідники і ватажки втікачів-поселенців виділились в окрему категорію населення – козаків; вперше це слово згадується наприкінці 14 ст. і позначало людей, які займались вільним ремеслом чи обороною краю; у половецькій мові це – “вартовий, воїн”, у турецькій – “незалежна людина, волоцюга”. Козаки були вільними людьми, об`єднувались у ватаги, групи і разом полювали, рибалили, нападали на татар, відбиваючи полонених і награбоване; більшість серед них становили українці, та були і поляки, білоруси, росіяни, молдавани та ін. Вільні козаки-поселенці утворили нову суспільну організацію – громаду, в якій кожен вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма права користуватись господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні – у виборах козацької старшини (отаманів, суддів, писарів тощо). Козацтво було соціально неоднорідним – до нього входило зубожіле і заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта; серед них з`являється майнова диференціація – виділяються заможні козаки (сімейні, городові), які походили, головно, з Київщини і Брацлавщини та мали господарства, хутори, пасіки тощо, і низові козаки.

З початку 16 ст. у степах за Дніпровими порогами козаки почали